– Синок, ну які заробітки? У вас є все чого тільки можна побажати. Залишайся з сім’єю. Ось, доця скоро кавалера в хату приведе на знайомство, – говорила мені мама.
Я ж стояв на її подвір’ї з невеличкою сумкою в руках і моє рішення вже було не змінити. Тут я нікому не потрібен. І дружина і дочка за роки моєї відсутності, навчилися жити без мене.
Сім років минуло з того часу, як я поїхав в Чехію на заробітки вперше.
Ми після весілля з Оленою почали будувати будинок. Жили в тому ж селі, але в орендованій старенькій хатинці. З’явилася дочка. Будівництво то заморожувалось через брак грошей, то знову розпочиналось.
Світлана мене постійно дзьобала, що я не здатен ні на що, що інші чоловіки якось крутяться і купляють квартири, їздять на відпочинок.
Я працював, і не мало. Я був майстром на заводі, а у вихідні підробляв граючи в гурті по весіллях.
Але цього було б достатньо, якби в нас було своє житло. А так, ті гроші ніби в трубу.
Ось я і поїхав при першій можливості в Чехію.
Я приїжджав на місяць чи навіть більше. Я спершу сам будував хату, а вже пізніше Світлана сказала, щоб я заробляв гроші, а вона найме майстрів.
За два роки будинок був завершений. Але Світлані все чогось бракувало.
– Відпочив трішки? То ж повертайся в Чехію. Нам потрібно ще подвір’я до ладу привести.
Потім потрібна була автівка, а після і репетитори дочки.
Сім років мене не було. Але одного дня я таки здався.
– Все, з мене годі. Я хочу жити з вами, поруч з сім’єю, – сказав я Світлані.
Але час минав, але ні дружині ні Олені я не був потрібен.
Їх не влаштовували ті гроші, які я заробляв в Україні.
В нас було все, але найціннішого – теплоти у відносинах не було.
Ні Світлана ні дочка не рахувались з моєю думкою. Я був просто пустим місцем, а точніше, пустим гаманцем, хоча я намагався заробляти і в Україні.
Єдині хто тішився моєму поверненню на Батьківщину, були батьки.
Я часто їздив до них в село, допомагав на городі чи подвір’ї. Біля батьків я почувався потрібний.
Та одного дня я не витримав і зібрав сумку, щоб знову поїхати, куди небудь, лиш би не чути від дружини і дочки, що я нічого не вартий, що я не можу їх нормально забезпечити.
Мама плакала проводжаючи мене, а ось дружина з дочкою лише руки потирали.
Але поїхавши в Чехію я не передав їм ані євро.
Я вважаю, що багато для них зробив. Тепер настав час і мені пожити для себе, хоч і на чужині.
Дружина з дочкою вигадують про мене легенди, що в мене тут хтось є і я забув про рідних людей.
Але я один, але живу собі спокійним і розміреним життям, бо ніхто мене тут не дзьобає.
Я не знаю, чи повертатися мені додому? Єдине, за ким я сумую, це батьки…
Автор – Карамелька
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!