– Синок, що з тобою сталося? – запитала я з тривогою, коли він з’явився на порозі в брудній сорочці, зім’ятій куртці та такому взутті, що мені стало не по собі. Його вигляд змусив мене одразу згадати ті часи, коли він повертався зі шкільних таборів – голодний, пом’ятий, але щасливий. Тільки цього разу щастя на його обличчі не було.
– Мам, ми з пральною машиною трішки “припливли”, – сказав він, злегка зніяковівши, – не працює, треба почекати, поки відремонтують.
Він поставив переді мною сумку з одягом. Його вигляд і ця “дрібниця” викликали у мене змішані почуття. З одного боку, я була рада, що син все ж звернувся до мене. Але з іншого – щось не сходилося. У сумці був лише його одяг. Ні речей Олі, його дружини, ні їхньої дочки Софійки.
– Синок, а Софійчині речі? Вона ж малеча, дітям завжди потрібен чистий одяг, – запитала я, розглядаючи його сорочки.
– Та Оля справляється. Вона завжди сама все вирішує, – відповів він якось ухильно і почав перебирати баночки в моєму холодильнику. – У тебе є борщ? Я давно не їв нормальної домашньої їжі.
Цей момент змусив мене задуматися ще більше. Що сталося в їхньому домі? Адже вони завжди здавалися такою гармонійною сім’єю.
На похоронах моєї подруги Марії, кілька тижнів тому, я теж помітила щось дивне. Андрій виглядав недоглянуто, а Оля – як завжди, доглянута й елегантна. Вона тримала за руку Софійку, яка теж була в гарненькій сукенці. Чому ж тільки Андрій ніби випав із цієї картинки?
– Ти помітила, як Андрій сьогодні виглядав? – запитала я чоловіка, Петра, коли ми повернулися додому.
– Може, він просто втомився? – відповів той, не відриваючись від телевізора. – Або, може, ти знову надто переживаєш.
Але моя тривога не відступала. Андрій завжди був працьовитим, навіть трохи впертим. У дитинстві, коли всі просили допомоги, він намагався впоратися сам. Та й Оля завжди його підтримувала. Що ж могло змінитися?
Коли наступного дня я прасувала його сорочки, Петро звернув увагу:
– Дивно, що він приніс тільки свій одяг. Хіба не було б логічно привезти ще й Софійчине? – сказав чоловік, задумливо спостерігаючи за мною. – Це щось нове, Броню. Може, час поговорити з Олею?
Петро завжди був стриманим, але цього разу я бачила, що його теж щось насторожило. Тому я вирішила зробити те, чого не планувала. Я подзвонила до Олі.
– Олю, як ти? Все гаразд? – почала я обережно.
– Так, мамо, дякую. У нас все добре, – відповіла вона трохи сухо, але в її голосі я вловила нотки втоми.
– А Андрій? Він такий худий останнім часом. Ти не помічала? – вирішила я не зволікати.
– Мамо, – голос Олі став серйозним, – ми домовилися, що кожен буде відповідати за свої справи. Андрій зараз у процесі адаптації до цього.
Її слова мене здивували. Що означає “у процесі адаптації”? Хіба не вони – команда? Родина? Я спробувала розпитати детальніше, але Оля чітко дала зрозуміти, що більше нічого не скаже.
– Знаєш, що я думаю? – сказала я чоловіку ввечері. – Оля намагається щось довести. Може, вона хоче, щоб Андрій більше допомагав? Але хіба так треба вчити?
– Не втручайся. Їм видніше, – сказав чоловік. Але я бачу, що ти не заспокоїшся, поки не дізнаєшся всю правду.
Мене не покидало відчуття, що в цій ситуації є щось більше. Але чи маю я право втручатися? Адже вони дорослі люди.
Андрій ще кілька разів приносив одяг для прання. Я не казала нічого зайвого, просто допомагала. Але щоразу після його візиту мене мучили сумніви. Врешті, я вирішила запитати прямо.
– Андрію, що відбувається? Чому ти приносиш тільки свій одяг? – запитала я, коли він знову прийшов за випрасуваними сорочками.
– Мамо, все нормально, – відповів він і намагався змінити тему. Але я наполягала.
– Якщо все нормально, чому ти виглядаєш таким виснаженим?
Він зітхнув і сказав:
– Оля вирішила, що я маю більше відповідати за побут. Вона повернулася на роботу, і тепер усе – пральня, прасування, приготування – на мені. Спочатку я думав, що впораюся, але… мабуть, недооцінив складність.
Його зізнання збентежило мене. Я розуміла Олю – кар’єра, самореалізація. Але невже вона не бачить, що її чоловік не справляється? Чи, може, вона хоче його чогось навчити?
Тепер я стою перед складним вибором. Як мені поводитися? Говорити з Олею? Порадити Андрію більше говорити з дружиною? Чи, можливо, краще не втручатися і дати їм самим розібратися?
А як ви, дорогі читачі, вважаєте? Чи варто батькам втручатися в стосунки дорослих дітей, якщо вони бачать, що щось не так?
