– Синок, ті банани і апельсини щоб ти сам з’їв. Оля твоя ніде не працює, їй так вітамінів не треба, як тобі, – сказала я до сина на кухні. Я ж не знала, що невістка, сидячи в залі, все почує. Але з іншого боку, ну що я такого сказала? Може то й правильно, що почула, буде менше їсти. Я ж за свою пенсію завжди щось їм купую, бо і онуків хочу побалувати і сина. Але здебільшого все з’їдає невістка.
Я живу окремо від дітей, але ж недалеко. Маю собі однокімнатну квартирку за декілька зупинок, та все одно майже щодня думаю про сина й онуків. Як не принесеш їм вареників чи пиріжків, то просто провідаєш – раптом у квартирі треба щось полагодити або з дітьми посидіти, поки Оля кудись вийде.
А тут ще й та ситуація з фруктами трапилася. Син у мене – Стас – працює на будові, то ж руками мушу підживлювати його вітамінами, аби сили не бракувало.
Частенько буває так: зайду до них, сумку ледь не на собі волочу, а в ній яблучка, банани, трохи цукерок для онуків, картопельки домашньої.
Все сама скуповую зі своєї пенсії. У мене ж пенсія невелика, але ж кому я ще допоможу, як не рідним дітям? Мені й копійок не шкода, тільки б Стас і мої онуки завжди мали щось смачненьке. А от Оля, невістка моя, нікуди на роботу не ходить. Сидить собі вдома – то на канапі телевізор дивиться, то з подружками по кав’ярнях гуляє. Не знаю, звідки вона на ті кави гроші бере, бо я точно не давала й не даю. Виходить, що сидить у мого сина на шиї.
Певно, хтось скаже: «Може, вона шукає роботу?» Але ніби й не чула, щоб вона особливо десь старалася. Стас щось натякав, що Оля колись думала знайти собі місце в салоні краси, робити манікюр. Та й все – на тому й зупинилася думка.
Після того, як я ляпнула про банани й вітаміни, у квартирі повисла така незручна тиша. Я тільки чула, як телевізор у залі замовк, бо Оля його швиденько вимкнула. Син щось хотів мені сказати, але подивився на мене з таким поглядом – ніби сам не знає, що відповісти. Я доторкнулася до його плеча:
– Синку, ну я ж нічого такого не мала на увазі… просто забула, що двері до зали прочинені.
А він мені стиха:
– Мамо, ну навіщо ви так? Ви ж знаєте, що Оля образлива. Може, їй неприємно було таке почути.
Я знизала плечима:
– Та хай образиться, якщо хоче. Я сказала правду.
Що ж, правду не приховаєш. Якби невістка працювала, я б і слова не мовила. А так… Коли дівчина ніде не реалізує себе, сидить удома й переконує, що виховує дітей, то це якось дивно, бо я таких мамусь повно знаю – і дитину в садок відведуть, і на роботу встигнуть, а ввечері ще й чоловіку щось приготують. А Оля – то диво дивне. «Що, я тобі куховарка?» – казала вона одного разу моєму Стасу прямо в обличчя, коли він попросив зварити суп. Ну хіба так можна? Хоч би з поваги до свого ж чоловіка?
Того ж вечора, коли стався прикрий «банановий» інцидент, я вже збиралася додому. Дивлюся – Оля вийшла з кімнати, сідає за стіл зі мною і Стасом. Мовчить. Син на неї скоса поглядає, а я думаю: «Ну от, зараз почне». І справді, невістка перша порушила мовчанку:
– Лесю Василівно, – каже, піднявши на мене очі, – а ви не вважаєте, що ваша правда може інколи ображати інших?
– А що там ображатися, коли я лиш хочу, щоб син мав достатньо вітамінів, – відповідаю я. – Олю, ти ж мене теж зрозумій: Стас працює, втомлюється, а ти вдома сидиш. От я й хочу йому трішки полегшити життя.
– А я, по-вашому, що – нічого не роблю? Я дітей доглядаю. А онукам фрукти теж потрібні, до речі, – сказала вона зобразивши на обличчі образу.
– Так і я ж не проти! – вже підвищила трохи голос, бо сили не мала слухати. – Для всіх приношу, а виходить, що саме ти найчастіше користуєшся. Кажу, як є.
Тут Стас встав із-за столу, видно, йому стало зовсім незручно. Він підійшов до вікна, відвернувся. А ми з Олею так і сиділи, дивилися одна на одну. Вже не було ні мети, ні бажання розмовляти далі, але я не втрималася:
– Слухай, Олю, ти ж молода, гарна, здорова. Чого ти не знайдеш якусь роботу на пів дня чи додатковий підробіток? У нас же онуки ростуть, їм усе треба. Чи тобі легко дивитися, як твій чоловік один старається?
Оля відвернула голову:
– Це не ваша справа. Ми з вашим сином самі розберемося, як нам далі жити.
Наступного дня я все одно вирішила зайти до них, бо напекла пиріжків із картоплею. Якраз на роботу згодяться Стасові замість бутербродів. Зайшла тихенько, думаю: «Не хочу знову влаштовувати конфлікт». Ключа від їхньої квартири я не маю, тож подзвонила у двері. Відчинила Оля – і без жодної посмішки, відразу якось холодно:
– У нас усе нормально, Лесю Василівно. Навіщо ви прийшли?
– Я тут пиріжки принесла, – кажу, показуючи торбинку. – Синку зможе перекусити на роботі. І дітям, може, смакуватимуть.
– Ми впораємося. Дякуємо, але більше не треба.
– Як це – не треба? А що, я не маю права онуків побачити?
– Саме так, – коротко відповіла Оля. – Ви заходите і всіх повчаєте, розказуєте, як кому жити, що кому їсти. А нам це набридло. Стас теж просив передати, що більше не хоче таких сцен.
Серце в мене стислося, мов у лещатах. Та я не хотіла скандалу, просто хотіла допомогти. Але слова невістки були різкі – підсилила їх і її відчужена постава, руки схрещені на грудях. Я відчула, що даремно ступила на цей поріг.
– Може, ти не маєш права мені забороняти приходити до мого ж сина? – питаю, ледь стримуючись, щоб не наговорити зайвого.
– Я можу просити вас більше так не робити. Я ваша невістка, але це наша квартира, і ми самі вирішуємо, хто до нас заходить.
Навіщо ви принижуєте мене? Думаєте, я їм усі ваші фрукти? Що я така безсоромна?
– Я кажу те, що бачу. Коли приношу купу всього, зазвичай у кухні більше залишків від твоїх чаювань, ніж від дитячих. І це не я вигадую, це факти.
Оля зчепила губи, ніби зібралася щось відповісти, а потім глибоко зітхнула й повела плечима:
– Стас мене зрозуміє й підтримає. А ви… більше не несіть нічого. Ми самі якось дамо собі раду. І дверей вам ніхто не відчинить.
Я не втрималася:
– То ось до чого ми дійшли?! Я ж добра хотіла!
– Дякуємо, – сказала Оля з крижаною ввічливістю. – Але на тому досить. До побачення.
Зачинила двері прямісінько перед моїм носом. Так я й залишилася на сходовому майданчику з пакетом пиріжків у руках, підбитим серцем і купою запитань у голові. Що ж, мабуть, їй так краще. Хоча ж і Стас не озвався, не зателефонував… Невже це йому байдуже?
Оце тепер сиджу у своїй квартирі, дивлюся на ті пиріжки, що несла – почорніли вони від образи, мабуть, так само, як і моє серце. І думаю: може, я справді занадто різка? Може, варто було мовчати, щоб зберегти мир у сім’ї? Але хто ж їм допоможе, коли не я? Та не хочу я, щоб син через мене сварився з дружиною – і водночас не бажаю дивитися, як Оля все своє життя сидить у чотирьох стінах і живе за рахунок Стаса.
А ви як гадаєте, люди добрі – чи має право мати втручатися в сімейне життя сина, якщо бачить, що в невістки бажання працювати немає, а їсти й витрачати гроші вона завжди готова?
