Я була у ванні, закидала одяг у пралку, як почула розмову своєї свекрухи і чоловіка. Віра Андріївна, мабуть, не знала що з кухні туди все доноситься.
– Твою дорога Анночка, їсть за трьох, а працювати її не заженеш. Того, що натякаю я, Юрчику, мало. Ти повинен їй ультиматум поставити, або ж нехай виходить на роботу, або ж нехай до своїх батьків в село їде.
– Мамо, з чого ти взяла, що Анна за трьох їсть?, – почав виправдовувати мене чоловік. І тут свекруха видала таке, що мені ледь порошок до прання з рук не випав.
– Та ви коли в неділю до нас з татом заїхали, пам’ятаєш, я тоді вареники варила. Так ось, твоя благовірна з’їла більше ніж ти. Сімнадцять вареників. Уявляєш? Та щоб так добре їсти, треба працювати. Чи не так?
Я справді їла вареники. Свекруха зварила з капустою і гречкою, а це моя улюблена начинка.
Але я не думаю, що з’їла цілих 17. Але навіть якщо і з’їла? Хіба це гарно було рахувати з її боку? А потім тим сину тикати?
Так, я не працюю, але лише два місяці. Після звільнення хотіла трішки відпочити.
Але ця жінка не дасть…
Я тихенько визирнула з ванни, намагаючись розчути, що ж далі скаже Віра Андріївна. Мене трусило від образи, адже я ніколи їй не робила нічого поганого. Проте свекруха завжди дивилася на мене зверхньо. Мабуть, вважала, що моє сільське походження – це щось недостойне її «міського» сина.
– Юрчику, – голос Віри Андріївни став глухим, – я тобі вже казала, що ця дівчина не для тебе. Ти маєш жити з рівнею, а не з кимось, хто корови пас із дитинства. Вона ж навіть толком нічого не вміє, окрім як їсти.
Мені захотілося вибігти і сказати їй усе, що я думаю. Та я лише стояла і мовчала, бо розуміла, що це призведе до ще більшого скандалу. Можливо, я справді мала б швидше знайти нову роботу, аби не додавати чоловікові і собі проблем. Хоча яка кому різниця, звідки я родом і скільки вареників можу з’їсти?
Я повернулася до своїх справ, увімкнула пральну машину і вийшла з ванни. Зупинилася в коридорі й зустріла розгублений погляд чоловіка. Він, схоже, не знав, як поводитись.
– Анно, – тихо сказав він, – я ж не хотів, щоб ти почула…
– Тобто ти згоден із тим, що каже твоя мама? – я підняла брову.
– Ні, – він відвернувся і почухав потилицю, – просто вона мені всю голову проїла, розумієш? Все каже: ти – чоловік, ти відповідаєш за сім’ю. І я… я заплутався.
Я промовчала, відчуваючи, як у мене всередині народжується образа. Свекруха постійно пхає свого носа в наше подружнє життя, а чоловік не вміє їй перечити. Він ніби боїться розчарувати її, адже вона з дитинства стукала йому в голову, що саме її порада – найкраща.
Зрештою, я набрала повітря і, дивлячись йому у вічі, мовила:
– Я знайду роботу. Але не тому, що вона цього вимагає, а тому, що так хочу я. І я хочу, щоб ти мене підтримав. Ти ж мій чоловік, правда?
Юрчик кивнув, але не впевнено. А позаду, біля кухні, вже стояла моя свекруха, спопеляючи мене поглядом. Мені стало прикро до сліз, але я вирішила, що не покажу їй свою слабкість. Глибоко в душі я розуміла, що який би я хліб не заробляла і скільки б вареників не їла, їй все одно ніколи не догоджу.
І знаєте, іноді я думаю: можливо, мені справді повернутися в село? Але ж невже треба тікати, коли стикаєшся з несправедливим ставленням? Чи, може, краще навчитися захищати себе? А ви б як учинили на моєму місці, коли близька людина вважає вас недостойною тільки через походження і не дає дихати у власній сім’ї?