– Синок, ти пам’ятаєш, в неділю, коли ви до мене зайшли на обід, я варила вареники? Так ось, твоя благовірна, мало того, що не працює, вона з’їла більше за тебе – чоловіка. Цілих 17 вареників! Уявляєш – 17! – Я ж в той час була у ванній кімнаті, а там розмову з кухні чути як на долоні. Я ж чекала, коли мене захистить Юра

Я була у ванні, закидала одяг у пралку, як почула розмову своєї свекрухи і чоловіка. Віра Андріївна, мабуть, не знала що з кухні туди все доноситься.

– Твою дорога Анночка, їсть за трьох, а працювати її не заженеш. Того, що натякаю я, Юрчику, мало. Ти повинен їй ультиматум поставити, або ж нехай виходить на роботу, або ж нехай до своїх батьків в село їде.

– Мамо, з чого ти взяла, що Анна за трьох їсть?, – почав виправдовувати мене чоловік. І тут свекруха видала таке, що мені ледь порошок до прання з рук не випав.

– Та ви коли в неділю до нас з татом заїхали, пам’ятаєш, я тоді вареники варила. Так ось, твоя благовірна з’їла більше ніж ти. Сімнадцять вареників. Уявляєш? Та щоб так добре їсти, треба працювати. Чи не так?

Я справді їла вареники. Свекруха зварила з капустою і гречкою, а це моя улюблена начинка.

Але я не думаю, що з’їла цілих 17. Але навіть якщо і з’їла? Хіба це гарно було рахувати з її боку? А потім тим сину тикати?

Так, я не працюю, але лише два місяці. Після звільнення хотіла трішки відпочити.

Але ця жінка не дасть…

Я тихенько визирнула з ванни, намагаючись розчути, що ж далі скаже Віра Андріївна. Мене трусило від образи, адже я ніколи їй не робила нічого поганого. Проте свекруха завжди дивилася на мене зверхньо. Мабуть, вважала, що моє сільське походження – це щось недостойне її «міського» сина.

– Юрчику, – голос Віри Андріївни став глухим, – я тобі вже казала, що ця дівчина не для тебе. Ти маєш жити з рівнею, а не з кимось, хто корови пас із дитинства. Вона ж навіть толком нічого не вміє, окрім як їсти.

Мені захотілося вибігти і сказати їй усе, що я думаю. Та я лише стояла і мовчала, бо розуміла, що це призведе до ще більшого скандалу. Можливо, я справді мала б швидше знайти нову роботу, аби не додавати чоловікові і собі проблем. Хоча яка кому різниця, звідки я родом і скільки вареників можу з’їсти?

Я повернулася до своїх справ, увімкнула пральну машину і вийшла з ванни. Зупинилася в коридорі й зустріла розгублений погляд чоловіка. Він, схоже, не знав, як поводитись.

– Анно, – тихо сказав він, – я ж не хотів, щоб ти почула…

– Тобто ти згоден із тим, що каже твоя мама? – я підняла брову.

– Ні, – він відвернувся і почухав потилицю, – просто вона мені всю голову проїла, розумієш? Все каже: ти – чоловік, ти відповідаєш за сім’ю. І я… я заплутався.

Я промовчала, відчуваючи, як у мене всередині народжується образа. Свекруха постійно пхає свого носа в наше подружнє життя, а чоловік не вміє їй перечити. Він ніби боїться розчарувати її, адже вона з дитинства стукала йому в голову, що саме її порада – найкраща.

Зрештою, я набрала повітря і, дивлячись йому у вічі, мовила:

– Я знайду роботу. Але не тому, що вона цього вимагає, а тому, що так хочу я. І я хочу, щоб ти мене підтримав. Ти ж мій чоловік, правда?

Юрчик кивнув, але не впевнено. А позаду, біля кухні, вже стояла моя свекруха, спопеляючи мене поглядом. Мені стало прикро до сліз, але я вирішила, що не покажу їй свою слабкість. Глибоко в душі я розуміла, що який би я хліб не заробляла і скільки б вареників не їла, їй все одно ніколи не догоджу.

І знаєте, іноді я думаю: можливо, мені справді повернутися в село? Але ж невже треба тікати, коли стикаєшся з несправедливим ставленням? Чи, може, краще навчитися захищати себе? А ви б як учинили на моєму місці, коли близька людина вважає вас недостойною тільки через походження і не дає дихати у власній сім’ї?

You cannot copy content of this page