Я вийшла з ванної, де мила руки після кухонної метушні, і застала розмову, яка стала останньою краплею.
– Синок, я вчора була в тому магазині. Вони мені таки той матрас ортопедичний відклали. Коли ти зможеш його оплатити? – запитала свекруха, ніби це найприродніше у світі.
– Мам, ну ти ж знаєш, що в нас зараз також скрутно. Ну, але раз вже відклали, то прийдеться все оформити, – відповів чоловік, помітно розгублений.
Я спочатку навіть не повірила, що це відбувається насправді. Моя свекруха, яка завжди любила підкреслювати, що вона “ні в кого нічого не просить”, тепер фактично змушувала нас оплачувати її примху.
Тут я не стрималася.
Я кинула своє зимове взуття посеред кухні, бо набридло мовчати.
– Матрас? Це така нагальна зараз потреба? Та твоя дружина вже другий рік не купує собі взуття, бо всі гроші йдуть на дітей, а якщо точніше, то твоя зарплата на твою ж мамоньку! Богдане, невже ти не розумієш, що це не нормально?
Свекруха застигла. Напевно, не очікувала такого від “тихої” невістки.
– Твоя мама ще може працювати, як і моя, але вона не хоче. А для чого, якщо є син, якому можна на голову вилізти! – продовжила я.
І ось тут почалося.
– Це ти так зі мною, після всього, що я для вас зробила? – обурилася свекруха, закочуючи очі.
– А що ви для нас зробили? – я не витримала. – Ви ходите по салонах краси, купуєте нові меблі, а ми з Богданом ледь зводимо кінці з кінцями! Ви навіть на свята не приносите жодного торта, бо “економите”, зате на себе грошей не шкодуєте.
Чоловік сидів, мовчав. І це мене дивувало найбільше.
– Богдане, скажи їй щось! Вона ж твоя мама! – нарешті вигукнула я.
– Наталю, ну не починай… – прошепотів він, ніби боявся зачепити свою святу матір.
А свекруха, замість того щоб хоча б визнати свою поведінку, встала, гордо підняла голову і заявила:
– Ти ще пожалкуєш за ці слова, Наталю. На Різдво можете навіть не приходити.
І пішла, грюкнувши дверима. Залишивши мене стояти посеред кухні з мокрими руками і серцем, що калатало від злості й образи.
Чому я це пишу? Тому що таких історій – тисячі. Скільки ще невісток мовчки терплять своїх свекрух, які вважають, що їхнє життя – це обов’язок дітей? Коли твій чоловік, твій партнер, замість підтримки стає просто джерелом грошей для своїх батьків?
Так, допомагати батькам – це нормально. Але коли допомога перетворюється на постійний “дань”, тоді щось явно не так.
І ось тепер я питаю у вас, дорогі читачі: як би ви вчинили на моєму місці? Що робити з такими “мамоньками”, які не дають своїм дітям жити власним життям?
Пишіть ваші думки. А я тим часом думаю: чи варто йти до свекрухи на Різдво, чи краще купити собі нарешті нові чоботи.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
