Синові Марку зараз 31 рік. Улюблений, рідний, довгоочікуваний. Обожнювали його і ми з чоловіком, і дідусі-бабусі. Ніколи син не був проблемним хлопчиком. З народження я вважала його рівним собі, другом. Ніколи не підвищувала голосу, не карала – та це якось і не треба було.
Марк був з дитинства розуміючим, серйозним, без закидонів та дитячих витівок. Все розумів зі слів та роз’яснень. З віком доходило до того, що ми були з ним на одному диханні – розуміли з напів-зітхання, з напів-погляду, за інтонацією, тембром, з першої літери.
У нього чудові друзі із сімей із схожим вихованням. Дружать майже 25 років. Міцно, по-братськи. Я рада. У сина дуже сильна інтуїція. Мене це вражало. Він навчений всій жіночій і чоловічій роботі вдома – від прибирання, прання, прасування, приготування до ремонту електроприладів. Робить усе якісно та педантично, з якимось задоволенням, легко.
Ми з чоловіком купили йому 3-кімнатну квартиру за 100 метрів від нас, коли синові було 20 років. Я повністю її відремонтувала та облаштувала для комфортного сучасного життя – від стелі й до килимка біля вхідних дверей. У деяких питаннях робила на його смак. Марк перейшов туди жити у 22 роки, після закінчення універа.
Жив дуже добре. Цілком справлявся сам, виглядав завше чистим, нагладженим, ситим. Іноді я вмовляла зайти повечеряти з нами. Він робив це неохоче, казав, маю вдома вечерю. Так і було. Навіть вікна у всій квартирі він мив двічі на рік. Ми телефонували синочку щодня. Він розповідав, що в нього та як. Я дуже не втручалася: ситий, здоровий – і слава богу.
Одружився Марко у 29 років. Дівчина мені сподобалася – розумна, весела, господарська, із села, із багатодітної дружної родини без батька. Вродлива. Жила у гуртожитку та навчалася в іншому університеті.
Вони з сином швидко почали жити у її кімнаті у гуртожитку, вона як малосімейка. Ліза не поспішала переходити у квартиру до Марка і мені це десь подобалося. Перейшла лише за місяць до весілля.
Те, що між ними справжні почуття це видно. Вогонь! Ми були раді. Познайомились із ріднею – милі, душевні, прості люди. Була взаємна радість, що наші діти і ми знайшли одне одного. Їм ще захотілося купити дитячий імпортний шифоньєр, ліжечко, письмовий стіл до народження дитини. Ми давали з радістю без обмежень їм гроші, хоча квартира вже облаштована всім під зав’язку.
Все обірвалося після народження онуки рік тому. Раптово. На шостий день. Я принесла подарунок до народження онуки. Була люта зима, а на виписку нічого не купували. Я замовила в інтернет-магазині найкращий із конвертів-трансформерів на натуральній овчині. Побачивши його, невістка почала кричати:
– Ви все життя прожили для себе, сина у всьому обмежували, чоловіка не поважали. Я не збираюся одягати дитину в те, що ви купили.
І Ліза одягла малечу в якийсь запраний мішок, привезений її сестрою із села після трьох дітей.
Її рідня на виписку не приїхала. Я втекла вся у сльозах, ні словом не відповівши. По-перше, мій син її любить, і я можу нашкодити, по-друге, я не вмію відповідати на грубість, я мовчу просто. Я взагалі неконфліктна, ніколи не підвищую голосу. Від образ завжди плачу, як маленька дитина.
Син пізніше сказав:
– Більше сама нічого не купуй, давай нам грошима.
Я відповіла:
– А я не банкомат. Я жінка, мати та бабуся. Я зробила перший подарунок для онуки, це теж у моєму житті – подія купити для онуки. Більше ніколи і нічого я вам не подарую, ні грошима, ні подарунками, – це я синові говорила в особистій бесіді віч-на-віч.
Своїх слів я дотрималася. Скоро у невістки був день народження. Я тільки надіслала смс-повідомлення з привітанням увечері. Пізніше сина телефоном привітала з Днем народження.
Додому вони нас не звуть, хоч живемо ми у сусідніх дворах. Щоб не зустрітися десь на вулиці, я магазинами ходжу «козячими стежками».
Внучку я не бачу. Син мені дав флешку з її фотографіями. Лізині родичі до до них приїжджають регулярно. Моя знайома мешкає з ними в одному тамбурі. Там гості річкою, друзі, куми, її рідні. І лише ми туди не ходимо.
На вулиці зустріла якось невістку, вона їхала повз коляскою. Я говорю: «Покажи хоч Міланку». Відповідає: “А що на неї дивитися, вона спить”. І поїхала, не зупиняючись.
Спілкування із сином тримається лише на ниточці, яку підтримую я. Він сам ніколи не дзвонить. Я дзвоню щодня, коли він їде з роботи. 20-30 секунд за таймером триває наша розмова: «Привіт, у нас все гаразд. Бувай”.
Скільки я за цей рік виплакала – не передати. Почала відвикати і «кам’яніти». Аби всі здорові. І слава Богу.
Всім добра, миру, родинного затийшку й тепла.
Фото – спеціально для ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.
