fbpx

Синові Марку зараз 31 рік. Обожнювали його і ми з чоловіком, і дідусі-бабусі. Ми з чоловіком купили йому 3-кімнатну квартиру за 100 метрів від нас. Дівчина мені сподобалася – розумна, весела, господарська, із села, із багатодітної дружної родини без батька.Ми давали з радістю без обмежень сватам гроші, хоча квартира вже облаштована всім. Все обірвалося після народження онуки рік тому. Раптово. На шостий день

Синові Марку зараз 31 рік. Улюблений, рідний, довгоочікуваний.  Обожнювали його і ми з чоловіком, і дідусі-бабусі. Ніколи син не був проблемним хлопчиком. З народження я вважала його рівним собі, другом. Ніколи не підвищувала голосу, не карала – та це якось і не треба було.

Марк був з дитинства розуміючим, серйозним, без закидонів та дитячих витівок. Все розумів зі слів та роз’яснень. З віком доходило до того, що ми були з ним на одному диханні – розуміли з напів-зітхання, з напів-погляду, за інтонацією, тембром, з першої літери.

У нього чудові друзі із сімей із схожим вихованням. Дружать майже 25 років. Міцно, по-братськи. Я рада. У сина дуже сильна інтуїція. Мене це вражало. Він навчений всій жіночій і чоловічій роботі вдома – від прибирання, прання, прасування, приготування до ремонту електроприладів. Робить усе якісно та педантично, з якимось задоволенням, легко.

Ми з чоловіком купили йому 3-кімнатну квартиру за 100 метрів від нас, коли синові було 20 років. Я повністю її відремонтувала та облаштувала для комфортного сучасного життя  – від стелі й до килимка біля вхідних дверей. У деяких питаннях робила на його смак. Марк перейшов туди жити у 22 роки, після закінчення універа.

Жив дуже добре. Цілком справлявся сам, виглядав завше чистим, нагладженим, ситим. Іноді я вмовляла зайти повечеряти з нами. Він робив це неохоче, казав, маю вдома вечерю. Так і було. Навіть вікна у всій квартирі він мив двічі на рік. Ми телефонували синочку щодня. Він розповідав, що в нього та як. Я дуже не втручалася: ситий, здоровий – і слава богу.

Одружився Марко у 29 років. Дівчина мені сподобалася – розумна, весела, господарська, із села, із багатодітної дружної родини без батька. Вродлива. Жила у гуртожитку та навчалася в іншому університеті.

Вони з сином швидко почали жити у її кімнаті у гуртожитку, вона як малосімейка. Ліза не поспішала переходити у квартиру до Марка і мені це десь подобалося. Перейшла лише за місяць до весілля.

Те, що між ними справжні почуття це видно. Вогонь! Ми були раді. Познайомились із ріднею – милі, душевні, прості люди. Була взаємна радість, що наші діти і ми знайшли одне одного. Їм ще захотілося купити дитячий імпортний шифоньєр, ліжечко, письмовий стіл до народження дитини. Ми давали з радістю без обмежень їм гроші, хоча квартира вже облаштована всім під зав’язку.

Все обірвалося після народження онуки рік тому. Раптово. На шостий день. Я принесла подарунок до народження онуки. Була люта зима, а на виписку нічого не купували. Я замовила в інтернет-магазині найкращий із конвертів-трансформерів на натуральній овчині. Побачивши його, невістка почала кричати:

– Ви все життя прожили для себе, сина у всьому обмежували, чоловіка не поважали. Я не збираюся одягати дитину в те, що ви купили.

І Ліза одягла малечу в якийсь запраний мішок, привезений її сестрою із села після трьох дітей.

Її рідня на виписку не приїхала. Я втекла вся у сльозах, ні словом не відповівши. По-перше, мій син її любить, і я можу нашкодити, по-друге, я не вмію відповідати на грубість, я мовчу просто. Я взагалі неконфліктна, ніколи не підвищую голосу. Від образ завжди плачу, як маленька дитина.

Син пізніше сказав:

– Більше сама нічого не купуй, давай нам грошима.

Я відповіла:

– А я не банкомат. Я жінка, мати та бабуся. Я зробила перший подарунок для онуки, це теж у моєму житті – подія купити для онуки. Більше ніколи і нічого я вам не подарую, ні грошима, ні подарунками, – це я синові говорила в особистій бесіді віч-на-віч.

Своїх слів я дотрималася. Скоро у невістки був день народження. Я тільки надіслала смс-повідомлення з привітанням увечері. Пізніше сина телефоном привітала з Днем народження.

Додому вони нас не звуть, хоч живемо ми у сусідніх дворах. Щоб не зустрітися десь на вулиці, я магазинами ходжу «козячими стежками».

Внучку я не бачу. Син мені дав флешку з її фотографіями. Лізині родичі до до них приїжджають регулярно. Моя знайома мешкає з ними в одному тамбурі. Там гості річкою, друзі, куми, її рідні. І лише ми туди не ходимо.

На вулиці зустріла якось невістку, вона їхала повз коляскою. Я говорю: «Покажи хоч Міланку». Відповідає: “А що на неї дивитися, вона спить”. І поїхала, не зупиняючись.

Спілкування із сином тримається лише на ниточці, яку підтримую я. Він сам ніколи не дзвонить. Я дзвоню щодня, коли він їде з роботи. 20-30 секунд за таймером триває наша розмова: «Привіт, у нас все гаразд. Бувай”.

Скільки я за цей рік виплакала – не передати. Почала відвикати і «кам’яніти». Аби всі здорові. І слава Богу.

Всім добра, миру, родинного затийшку й тепла.

Фото – спеціально для ibilingua.com.

Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.

You cannot copy content of this page