Ми з чоловіком виховали сина Дениса, йому 25 років зараз. Син добрий, м’який та чуйний. Три роки тому одружився. З нами молоді жити не стали, пожили рік і винайняли квартиру, хоча у нас свій будинок і є місце, але це їхній вибір.
У своєму будинку вічна робота: і вугілля принести, і щось відремонтувати треба, і город – словом, це не подобалося невістці, і вони вирішили жити окремо. Орендували дорогу квартиру та живуть у ній. Ми їм допомагали весь час, і грошами, і техніку всяку побутову надарували. Дохід у нас вищий за середній, 2 машини.
Якось зайшла розмова про одну з машин, бо їм треба їздити, домовилися, що ми їм за половину ціни продамо. Звичайно, могли віддати так, але стимул у молодих має бути. Машина іномарка, дуже хороша. Самі на ній багато не їздили.
Домовилися, що протягом року вони потихеньку розрахуються. Машину вони забрали і віддали трохи грошей, минуло два роки, 70 відсотків грошей так вони й не віддавали, та ми й не наполягали. Думаємо, молоді їм так важко, внучок народився. Сказали, як стане легше, розрахуютеся.
І от у чоловіка не стало мами і свою квартиру свекруха залишила онукові, тобто нашому синові. Але невістка відмовилася туди переїжджати, і вони так само продовжили винаймати квартиру, а бабусину віддали переселенцям в оренду.
Весь цей час ми продовжували їм допомагати. При цьому невістка живе не заощаджуючи. Купує лише дорогі речі, і якщо ми внуку купимо дитячі речі з бутіків, їй це не подобається, бо хоче лише фірмові, брендові. Так вийшло, що ми продали свою машину, і купили нову і дорожчу два місяці тому, довелося взяти кредит.
Якось чоловік обмовився синові, що вони нам повинні досі за машину і що можна було б трохи віддавати, бо в нас поки теж з грошима не дуже. При цьому всю суму не просив, просто натякнув.
Вранці приїхав син і мовчки кинув на стіл гроші, сказав, що вони нам нічого більше не винні і не попрощавшись, пішов. З того часу не беруть трубки і не спілкуються, онука не привозять.
До цього взаємини з родиною сина були чудові, я, незважаючи на те, що невістка досі нас із чоловіком взагалі ніяк не називає, завжди до неї ставилася добре. Ось сиджу вечорами і плачу, дуже сумно. Чоловік весь у переживаннях. Порівнюю наше життя. Дев’яності, важко і ніхто не допомагав. Мої батьки не допомагали, оскільки самі жили важко, але я їх люблю та поважаю. А у нас ось таке з сином. Чому так? Не знаю, як жити далі?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
