У жіночому колективі на роботі Аліна Петрівна виглядала сірою вороною. Жінки хизувалися одна перед одною то новою зачіскою, то незвичайною кофтиною, то новою помадою або сережками.
Не такою була Аліна Петрівна, їй були чужі ці жіночі штучки. У свої 40 вона виглядала на всі 60: коротке волосся темного кольору вже добре зворушене сивиною.
Ні сліду косметики та вічно похмуре обличчя. Під час спільного чаювання, коли жінки демонстрували чудеса свого кулінарного таланту, пригощаючи один одного пиріжками та печивом власного приготування, Аліна Петрівна, хоч і не відмовлялася від частування, сама ніколи нічого не приносила.
Найчастіше вона похмуро жувала бутерброд із котлетою: «Мама насмажила» — пояснювала вона. – «Вона у мене смачно готує.»
,,Ти її чоловіка бачила?” – пліткували про неї жінки . ,,Красень фантастичний! Під два метри на зріст, блакитноокий, стрункий — вулицею йде, всі на нього озираються. І вона поруч. Щоправда, показувала вона свої старі фото — теж була красунею раніше, вже в заміжжі себе запустила11
Аліна чудово знала про ці розмови, тим більше, що і їй в обличчя часто висловлювали, мовляв, не боїшся чоловіка втратити?
«Та чого тут переживати? — криво усміхалася вона. – Піде від мене чоловік? Та кому він потрібний? Прийшов до мене з одним рюкзачком, захоче втекти — з ним і піде. Ми з мамою одразу вирішили — раз так прийшов, шлях таким і лишається. Квартира мамина, машину на маму записали, дачу теж на неї. У нього нічого нема. І що, що працює? Захотів у місці жити, то мовчи, а не подобається — повертайся до мами в село! Ну так, заробляє добре, то на свого сина заробляє, не на чужого. Піде від мене, аліменти платитиме, а сина не побачить. Тож нікуди він не дінеться. Ось ще! Заради кого, я фарбуватимусь та пироги пекти!»
Син Аліни Петрівни закінчував школу, і вона, сумно зітхаючи, розповідала, як вони з мамою просто збилися з ніг, обираючи хлопцеві добрий інститут.
«А сам він куди хоче?» — цікавилися тітоньки на роботі. «Та яка різниця, куди він хоче? Такий самий, як тато, скрізь треба за ручку водити! Куди скажу, туди і надійде»
І ось іспити здані з відмінним результатом — лише дві четвірки, але Аліна Петрівна похмуріша за хмару, кілька разів на роботі її бачили, що витирала сльози.
Грім гримнув, як це часто буває, несподівано. Вася подав документи до Київського університету і вже збирав речі. Умовляння, сварки — не діяло нічого. «Мама вибач, але я так вирішив» — спокійно відповів син Аліні Петрівні.
– Їдить невідомо куди! Та кому ти там будеш потрібний? У гуртожитку жити збираєшся?
– Ні. Житиму я з татом і бабусею. А вчитися там, де я хочу, а не там, де ти скажеш.
І вони пішли. Удвох. Із двома рюкзаками. Їм була потрібна ні квартира, ні дача, ні машина. Їм була потрібна свобода.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
