Ох, пощастило ж Тоні вийти заміж!.. Синьоокий Леонід заворожив її ще в останньому класі школи, тому і вчитися далеко нікуди не поїхала, щоб не втратити свого популярного серед дівчат Льончика. Закінчили обоє місцеве училище та й побралися, двох дітей народили, син і донечку.
Та життя з Леонідом виявилося не медом. А точніше, таким… як у багатьох. Безгрошовим і…нещасливим. Закохані очі Льоні стали байдужими вже у перший рік спільного життя. Були і інші жінки, але їм він швидко став не цікавий, тому тримався своєї Тоні, а вона… хотіла, аби у дітей був батько, щоб росли у повній нормальній сім’ї.
Грошей Льоня теж не заробляв, ну як, отримував 3-5 тисяч на місяць разом з шабашками, але хіба на них проживеш-прогодуєш-одягнеш двох дітей? Тоня працювала у місцевому магазині за копійки, а зарплату на перед продуктами вибирала. Так і протрималися, поки діти-погодки старшокласниками стали.
А потім поїхала Тоня з трьома подругами зі свого ж селища під Сумами на заробітки у Польщу. Отут і одяг у дітей з’явився, на море три літа підряд Антоніна родину у Туреччину звозила, і донці сукню на випускний неймовірну пошила, і костюм сину з Києва замовила… І Льоня тепер не лише супчики-борщики прості їв і макарони з дешевими сосисками, а і м’ясо хороше, і рибу дорогу іноді, і полу фабрикати якісні…
Льоня ходив у гарному фірмовому костюмі селищем, красувався. Та і Антоніна, коли приїздила, поринала у догляд за собою, мчала у Суми до косметолога, по магазинам.
Вже 10 років їздила вона на заробітки з дівчатами, це був її спосіб життя. Їздила вахтами, на 2-4 місяці, збирала гриби, яблука, працювала на заводі морозива і цукерковій фабриці. Дітей підняла, у будинку ремонт зробили, Льоня – на шабашках своїх нечастих і на хазяйстві, городик на ньому, садок, дім. Тоня – годувальниця.
– Та куди вона від мене дінеться? – говорив Льоня про дружину, коли у нього питали, чи не боїться без годувальниці своєї лишитися. А що, як знайде вона там когось? Діти ж уже дорослі, дочка ось-ось заміж вийде. Та Леонід когутився: – Кращого за мене не знайде!
А вона знайшла. Приїхала одного разу з Ростиславом, теж українцем-заробітчанином. Ростислав колись залишив квартиру багатодітній родині сина під Полтавою, поїхав теж заробляти собі на старість. Відкладав. Зустрів Тоню, покохали одне одного зрілим вдячним коханням. Вирішили жити у неї, відкрити магазин на його збереження у селищі і кав’ярню.
І відкрили. І справа у них гарно пішла. Живуть у Тониному будинку, бо він на дві третини її, а на одну – Льоні. А Льоня – у хліву у дворі, бо нікуди йому йти, батьківську хату брат забрав, який батьків їхніх додивився.
– Та й що такого, що я у хліві живу? У мене тут ремонт і все є для одного, а вони мене он годують і утримують, пхе, – говорить тепер Льоня. І його дійсно все влаштовує, Тоня з чоловіком і справді йому їжею допомагають.
Та от тільки вони землю під Сумами купили, будуватися починають, тому у Антоніни в планах продавати свою частку в будинку. Діти не проти, вона з ними грішми поділиться, вони все одно в селище повертатися не збираються.
І подальша доля колишнього чоловіка Льоні Антоніну не цікавить, можливо, діти йому допоможуть, можливо, сам жити буде вчитися…
А вона нарешті по-справжньому щаслива з Ростиславом, чого ще треба?
Автор – Олена Мірошниченко
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
