— Та скоро все вирішиться, стaрий уже ледве ходить, — ці слова доньки, випадково підслухані через прочинені двері, застрягли в моїй голові. Мар’яна ділила мій спадок по телефону з подругою, поки я на кухні рахував решту від пенсії. Тепер я точно знаю, яку роль мені відведено в її плані на “щасливе майбутнє”.
Я ніколи не думав, що на старості років буду рахувати кожен кубометр води та здригатися від звуку відчинених дверцят холодильника. Моє життя перетворилося на нескінченне очікування того дня, коли здоровий глузд нарешті візьме гору над егоїзмом. Усе почалося пів року тому, коли моя донька Мар’яна повернулася додому. Без попередження, з двома величезними валізами та впевненістю, що світ заборгував їй за всі невдачі.
Олег, мій син, відразу попередив, що це погана ідея. Він давно живе окремо, сам заробляє і знає ціну кожній копійці. Але я ж батько. Як я міг виставити рідну дитину за поріг, коли вона сказала, що їй ніде жити? Тепер я розумію, що та м’якість стала моєю найбільшою помилкою.
Ранок у нашій квартирі починається не з кави, а з шуму води у ванній. Мар’яна може проводити там годину, просто стоячи під гарячим душем. Коли я намагаюся нагадати про платіжки, які приходять щомісяця, вона лише відмахується.
— Тату, ти знову починаєш про свої копійки. Невже тобі шкода води для власної доньки?
— Мар’яно, це не копійки. Ти бачила нові тарифи? Я на пенсії, а твій підробіток у мережі навряд чи покриває навіть твої косметичні маски.
— Я шукаю себе. Зараз такий час, що не можна хапатися за першу ліпшу роботу. Мені потрібен простір і спокій.
Простір вона отримала, зайнявши найбільшу кімнату. Спокій теж, бо я намагаюся зайвий раз не заходити туди, щоб не бачити безладу. Купи одягу на стільцях, порожні горнятка, які вже почали покриватися нальотом, і постійно увімкнений обігрівач, хоча в хаті й так тепло. Вона каже, що мерзне. А я дивлюся на лічильник, який крутиться з шаленою швидкістю, і відчуваю, як усередині все стискається від несправедливості.
Одного вечора до нас заїхав Олег. Він привіз продукти, бо знає, що моєї пенсії ледь вистачає на ліки та комунальні платежі. Коли він побачив Мар’яну, яка лежала на дивані з телефоном, поки я мив посуд після нашої спільної вечері, він не витримав.
— Ти взагалі збираєшся допомагати батьку? Хоча б частину грошей за світло віддай.
— А ти чого лізеш? Тобі спадок потрібен? Так не хвилюйся, тато ще молодий.
— До чого тут спадок? Ти живеш тут безкоштовно, їси те, що я купую, і навіть сміття не винесеш. Тобі тридцять років, Мар’яно.
— Я в гостях у батька. А гості не мають платити за проживання.
Вона встала і пішла до своєї кімнати, голосно гупнувши дверима. Стіни в нашому старому будинку тонкі, тому я чув, як вона там щось бурмотіла собі під ніс. Олег лише зітхнув і поклав руку мені на плече. Його долоня була шорсткою від роботи, а погляд втомленим.
— Тату, ти її розпестив. Вона просто чекає, поки квартира перейде до неї. Вона навіть не приховує цього.
Я мовчав. Мені було боляче це чути, але в глибині душі я знав, що він правий. Мар’яна часто заводить розмови про те, як було б добре зробити тут ремонт, перепланувати все на сучасний лад. Вона вже подумки розставила нові меблі та викинула мої старі книжки, які я збирав усе життя. Коли я кажу, що мені подобається цей стиль, вона лише посміхається тією неприємною посмішкою, в якій читається лише одне: скоро все буде інакше.
Наступного тижня ситуація загострилася. Мені принесли рахунок за електроенергію, і сума там була просто космічна. Я взяв той папірець і пішов до Мар’яни. Вона саме фарбувала нігті, розповсюджуючи по всій квартирі різкий запах лаку.
— Подивися на це. Як я маю це платити?
— Ну, попроси в Олега. Він же у нас багатий успішний син.
— Олег не зобов’язаний утримувати тебе. Він допомагає мені, бо я його батько. А ти тут живеш і користуєшся всім.
— Слухай, тату, не псуй мені настрій. Я завтра маю йти на співбесіду. Мені треба виглядати добре.
— Ти це кажеш уже третій місяць. Жодної співбесіди не було. Ти просто спиш до обіду і чекаєш, поки я приготую їсти.
Мар’яна відклала пензлик і подивилася на мене холодними очима. У той момент я не впізнав свою маленьку дівчинку, яку колись носив на руках. Переді мною була чужа, розрахункова жінка.
— А що ти хочеш? Щоб я пішла мити підлоги? Я маю освіту. Я чекаю на гідну пропозицію. А квартира ця і так колись буде моєю. То яка різниця, зараз я тут живу чи пізніше?
— Різниця в тому, що я ще живий. І я хочу спокійно провести свої дні, не думаючи про те, чи вимкнула ти світло в коридорі.
— Ти занадто дріб’язковий. Це старість тебе такою робить. Постійно ниєш про гроші.
Вона знову занурилася у свій телефон. Я вийшов на кухню і сів біля вікна. Надворі сірів листопад, голі гілки дерев стукали у скло. У квартирі було тихо, але ця тиша тиснула на мене сильніше за будь-який крик. Я відчував себе зайвим у власному домі. Старі речі, які Мар’яна так хоче викинути, здавалися мені єдиними союзниками. Ці меблі пам’ятали мою дружину, пам’ятали часи, коли ми були щасливі.
Через кілька днів я вирішив поговорити з Олегом серйозно. Ми зустрілися в парку, щоб Мар’яна не чула нашої розмови.
— Сину, я більше не можу. Вона ставиться до мене як до обслуги.
— Я ж казав. Треба міняти замки, коли її не буде вдома.
— Я не можу так вчинити. Вона ж моя донька. Куди вона піде?
— Туди, де зможе заробляти на життя. Тату, вона просто користується твоєю добротою. Ти бачиш, як вона дивиться на стіни? Вона вже продає цю квартиру у своїй уяві.
— Вона сказала, що я дріб’язковий через те, що прошу її платити за воду.
Олег різко зупинився і подивився на мене.
— Вона просто чекає, коли тебе не стане. Розумієш? Вона не хоче працювати, бо знає, що після тебе залишиться майно. Це страшно, але це правда.
Ці слова боляче вдарили по мені. Я намагався знайти виправдання для Мар’яни. Може, вона просто нещасна? Може, її хтось образив? Але щоденна реальність говорила про інше. Її не цікавив мій стан, мої переживання чи те, що я став менше їсти, щоб вона могла купувати собі дорогі йогурти.
Коли я повернувся додому, Мар’яна знову була незадоволена. Цього разу їй не сподобалося, що я вимкнув бойлер на день.
— Чому немає гарячої води? Я хотіла вмитися.
— Я вмикаю його тільки ввечері. Нам не потрібно, щоб він працював цілу добу.
— Це знущання! Ти перетворюєш моє життя на виживання.
— Твоє життя? Це мій дім, Мар’яно. І якщо тобі тут не подобається, ти завжди можеш орендувати житло, де будеш вмикати все, що захочеш.
— Ти мене виганяєш? Власну дитину на вулицю?
— Я прошу тебе бути людиною. Хоча б раз за цей час допоможи мені прибрати на кухні.
Вона просто розсміялася. Це був такий тонкий, неприємний сміх, від якого у мене затерпли пальці.
— Прибирати? Я для цього надто багато вчилася. Може, ти ще попросиш мене вікна помити?
Того вечора я довго не міг заснути. Я згадував, як ми з дружиною мріяли про те, якими виростуть наші діти. Олег став нашою гордістю. А Мар’яна… вона завжди була трохи егоїстичною, але ми думали, що це пройде з віком. Виявилося, що з віком це лише зміцніло і перетворилося на холодний розрахунок.
Я почав помічати, що вона стала приводити друзів, коли мене немає вдома. Якось я повернувся раніше з аптеки і почув у вітальні чужі голоси. Мар’яна з кимось розмовляла, і тон її був зовсім не такий, як зі мною.
— Та скоро все вирішиться. Старий уже ледве ходить. Продам це все, куплю собі нормальну студію в центрі. А він нехай поки бурчить, мені байдуже.
Я завмер біля дверей. Серце калатало так сильно, що здавалося, його чути на весь під’їзд. Вона говорила про мене як про якусь перешкоду, яку треба просто перечекати. Не було ні жалю, ні любові. Тільки план.
Я не зайшов у кімнату. Я просто розвернувся і знову вийшов на вулицю. Ходив по холодному місту кілька годин, намагаючись зрозуміти, де я помилився. Чому одна дитина виросла людиною, а інша — споживачем, який чекає на твій останній подих?
Наступного ранку я вирішив діяти. Я покликав Олега і ми разом сіли за стіл. Мар’яна вийшла з кімнати, заспана і роздратована.
— Що за збори? Ви знову будете вчити мене жити?
— Ні, — сказав Олег спокійно. — Ми прийшли сказати, що батько переписує квартиру на мене. Прямо сьогодні ми йдемо до нотаріуса.
Мар’яна миттєво змінилася в обличчі. Її сонливість як рукою зняло.
— Що? Ви не маєте права! Це і моя частина теж!
— Твоєї частини тут немає, — відповів я, дивлячись їй прямо в очі. — Я купував цю квартиру зі своєю дружиною. І я маю право розпоряджатися нею так, як вважаю за потрібне. Олег допомагає мені щодня. Він платить мої рахунки. А ти лише чекаєш мого кінця.
— Це несправедливо! Я ваша донька! Ви мене ненавидите!
— Ми тебе не ненавидимо, — сказав Олег. — Ми просто хочемо, щоб ти нарешті зрозуміла: ніхто тобі нічого не винен. Ти живеш тут безкоштовно вже шість місяців. За цей час ти не купила навіть хліба.
Мар’яна почала кричати. Вона звинувачувала нас у всіх своїх бідах, казала, що ми змовилися проти неї. Вона махала руками, обличчя її почервоніло, а погляд став зовсім диким. Вона вибігла в коридор, почала хапати свої речі.
— Та забирайте свою смердючу квартиру! Живіть тут серед свого мотлоху! Я знайду собі краще місце!
Вона грюкнула дверима так, що з полиці впала стара фотографія. На ній ми всі були разом — ще зовсім маленькі діти, молоді ми з дружиною. Усі посміхалися.
Після її відходу в хаті стало порожньо і тихо. Олег залишився зі мною на чай.
— Ти справді хочеш переписати квартиру, тату?
— Я не знаю, сину. Я просто хотів побачити її реакцію. І тепер я знаю правду. Вона не любить цей дім. Вона любить лише те, що він коштує.
Зараз я живу один. Олег приходить щодня, ми розмовляємо, він допомагає з господарством. Мар’яна не дзвонить. Я знаю, що вона десь у місті, можливо, знайшла чергового покровителя або подругу, у якої можна пересидіти. Але я більше не відчуваю провини.
Проте щоночі я лежу і думаю про одне. Чи можна було щось змінити? Чи це я своєю любов’ю виростив у ній цю байдужість? Квартира тепер належить Олегу, я оформив документи на наступний день. Мені так спокійніше. Я знаю, що він не виставить мене, і я знаю, що цей дім не перетвориться на гроші відразу після того, як мене не стане.
Але в повітрі все ще витає запах її лаку для нігтів, і я іноді здригаюся, коли чую шум води у сусідів. Здається, що вона зараз вийде і знову скаже, що я їй винен.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинив батько, позбавивши доньку права на спадок, чи він мав дати їй ще один шанс, незважаючи на її ставлення?
