– Та ти моїй мамі ноги повинна цілувати. Якби не її вклад, ми б в однокімнатній тулилися, Тамаро! А ти вчепилася в ці документи. Ну і що, що на маму вся квартира оформлена? – запитав мене чоловік.
Але різниця є і не маленька.
Ми довгих п’ять років економили з чоловіком і навіть з дитям тягнули, щоб швидше наскладати на своє житло і з’їхати з орендованої.
Ми і наскладали, хоч і на однокімнатну, але мене і це тішило.
– Я вам, дорогі діточки, докладаю, бо куди ця одна кімнатка? А як дітки підуть? Треба ж щонайменше дві, а краще три кімнати, – сказала свекруха, і вручила нам «товстенький» білий конверт з доларами.
Я тоді вперше так щиро обіймала свою свекруху.
Незадовго нам попався гарний варіант трійки, яку ми могли собі дозволити.
І лише після новосілля я випадково дізналася, що вся квартира оформлена на свекруху.
Я тоді сиділа на кухні й розглядала документи, коли з’ясувалося, що власницею нашої нової квартири є не я, не мій чоловік, а моя свекруха, Ольга Степанівна.
Мене звуть Тамара, і так сталося, що з дня у день я все більше відчувала несправедливість та гіркоту від того, що відбувається. Адже ми з Олегом (це мій чоловік) стільки років відкладали кожну копійку, жертвували розвагами, відпустками, навіть довго не наважувалися на народження дитини, щоб швидше накопичити на власне житло. А тепер виявляється, що «своє» воно лише умовно, бо право власності належить зовсім не нам.
– Тамаро, – почувся голос Олега з коридору, – що ти там робиш? Ти ж уже дві години вдома, а я бачу, ти досі не перевдягнулася.
Я мовчки сиділа з документами, дивлячись на те, як у графі «Власник» красується ім’я свекрухи. Хотіла знайти будь-яке логічне пояснення: може, це якась помилка нотаріуса чи плутанина з довіреністю. Але ні, все підтверджувалося чітко: головною і єдиною власницею була Ольга Степанівна.
Олег зайшов на кухню й відразу помітив мою розгубленість.
– Що трапилося? – запитав він, нахилившись до мене. – Щось не так із документами?
Я видихнула й поклала їх на стіл.
– Ти знав, що квартира записана на твою маму? – прямо спитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.
Олег смикнув бровами, але в його очах не було великого подиву. Натомість він намагався знайти виправдання для мами.
– Ну… Мама ж фактично дала гроші на другу й третю кімнату. Ти й сама знаєш, що якби не вона, у нас би була максимум однокімнатна квартира.
– Але ж, – я підвищила голос, – ми з тобою відкладали роками! Ми ж уже мали потрібну суму на хоча б невеличку, але нашу квартиру! І чому мама просто не віддала кошти або не доклалась офіційно, щоб і ти, і я були власниками разом?
Олег потер потилицю, зітхнув і спробував заспокоїти мене.
– Тамаро, та почекай! Усе ж нормально. Живемо собі в цій квартирі, ще й три кімнати. Мама оформила на себе, бо так, мовляв, «надійніше». Вона переживає, щоби ніхто нас не обдурив. Тим паче, це захист для нас із тобою. Раптом що – вона завжди може допомогти…
– Захист? – перепитала я. – А може, вона так собі підстраховується, щоб ми потім не могли нічого сказати? Що це за звичка – усе оформляти на маму?
У цей момент я відчула, як у мене починає тремтіти живіт від хвилювання. Нині я при надії, і лікарі не рекомендують зайві стреси, проте спокійно прийняти таку ситуацію я не змогла. У голові крутилися думки про майбутнє дитини, про те, як ми житимемо, коли свекруха вирішить, що ця квартира – тільки її власність і вона може розпорядитися нею на власний розсуд.
За кілька днів, коли я трохи заспокоїлася, ми з Олегом домовилися поговорити з Ольгою Степанівною. Мене й досі не відпускало відчуття, що мене буквально «обвели навколо пальця», і я хотіла отримати відповіді прямо від неї.
Свекруха запросила нас до себе на вечерю. Як тільки ми прийшли, вона сяяла й усміхалася.
– О, мої дорогі діточки! Як ви там? Уже звикли до нової квартири? – запитала вона, ніби нічого дивного не відбувається.
Ми з Олегом перезирнулися, і я, тримаючись за його руку, попросила:
– Ольго Степанівно, чи могли б ви пояснити, чому квартира оформлена повністю на ваше ім’я?
Свекруха спокійно відсьорбнула компоту з чашки й відповіла:
– А що тут дивного, Тамаро? Це ж мої гроші пішли на більшу частину. Я ж не змогла спокійно дивитися, як ви тулитеся в одній кімнаті, коли у вас от-от дитина буде. Хотіла, щоб у вас було просторо. Ти подякуй, що так вийшло. До того ж, це ж безпечно. Я у вашому віці теж боялася шахраїв, аферистів і всього такого. Тож краще, якщо усе записане на мене – я людина досвідчена.
Я не могла повірити власним вухам. У моїй уяві «досвідченість» свекрухи виглядала, скоріше, як самозахист, щоб у разі чого мати всі важелі впливу на нас.
– Але ж, – не стрималася я, – ми з Олегом теж внесли величезну суму! Це й наші гроші, не тільки ваші.
– Ви б і так купили меншу квартиру, – свекруха відмахнулася рукою. – Зрештою, чого це ти розпалюєшся? Усе одно там житимете ви. Я вам не заборонятиму! Навпаки – як же я можу заборонити рідному синові жити в тій квартирі?
Мене ці слова розізлили ще дужче.
– Тут ідеться не про забороняти чи дозволяти, а про справедливість і про те, що ми хотіли бути повноправними господарями в нашому домі. Як би там не було, але нам жити з почуттям, що в будь-який момент можуть сказати: «Йдіть геть, бо це не ваше».
– Дитино, – голос свекрухи став холодніший, – мені не подобається твій тон.
Олег намагався м’яко втрутитися:
– Мамо, Тамара має рацію. Ми ж планували, що наше житло буде… ну, наше. Ти ж сама розумієш, ми обидвоє вклали в це душу й гроші. Зрештою, у нас дитина на підході. Хочеться певності.
Свекруха надягла окуляри й злегка поправила свій светр.
– Сину, ти ж знаєш, я не бажаю вам зла. Просто я боюся, що без мене ви могли б наробити дурниць із документами. Я не вважаю, що між нами має бути така велика прірва недовіри. Ви ж молоді, у вас ще все попереду. А я – ваша мати! Усе для вашого ж блага.
Я відчула, як хвилею накочуються сльози. Ледве стримала себе, щоб не розплакатись на місці.
– Мамо… – сказала я м’якіше, але все ще з образою, – зрозумійте, що нам потрібна не лише фінансова підтримка, а й право самим ухвалювати рішення щодо того, де й як ми живемо. І коли ми збирали гроші, ми мали конкретну мрію – мати своє житло. Своє, а не формально орендоване в рідної свекрухи.
Ольга Степанівна зітхнула:
– Ну от. Зараз ти на мене ображена. І все одно мало хто мені «дякую» скаже. А я ж хотіла, як краще. Думала, полегшу вам цей шлях.
Я зрозуміла, що від цієї розмови легше не стало. Вона так і не почула наших аргументів. Замість цього свекруха вкотре нагадала про свій «благородний» вчинок, ніби я мала падати на коліна зі словами вдячності. Тим часом образа й несправедливість із гіркотою осідали в мені все глибше.
По дорозі додому я сиділа мовчки в машині, дивлячись крізь вікно на нічні ліхтарі. Олег намагався мене розрадити:
– Давай не брати все так близько до серця. Мама не настільки страшна. Вона ж не виставить нас на вулицю. Просто в неї такий характер – хоче тримати все під контролем.
Я поклала долоню на свій живіт, відчуваючи, як усередині мене зароджується наше маленьке диво. Хотілося почуватися безпечно й бути впевненою, що в нас із дитиною є власний дім, де ніхто не має надмірної влади, окрім нас самих.
– А як будемо далі жити? – прошепотіла я. – Уявляєш, як це: ми починаємо робити ремонт, чи хочемо десь пересунути стіни, а мама скажемо: «Ні, це моя квартира, так не треба робити». І що тоді?
Олег зітхнув:
– Ну, сподіваюся, що до такого не дійде…
Наступні тижні не принесли прояснення. Я все більше нервувала, і лікар казав мені, що треба думати про здоров’я малюка, а не про юридичні питання. Мене дратувала думка, що я наче підвішена у невизначеності. На вихідних ми знову зустрілися зі свекрухою. Вона прийшла до нас у гості, сіла на диван у вітальні й почала оцінювати наш інтер’єр.
– Знову ці шпалери бачити не можу, – пробурмотіла вона. – От ще будуть у мене гроші, докладу, і переклеїмо під мій смак.
Я ледве стрималася, щоб не відповісти різкістю. Проте з мене таки вихопилося:
– Ваш смак – це добре, але це наш дім, мамо. Тобто… ну… наш у тому сенсі, що ми тут живемо.
Ольга Степанівна зневажливо склала руки:
– Живете, поки я дозволяю. Не забувай, на кого оформлена квартира.
Ці слова були краплею, що переповнила чашу. Я підвищила голос:
– От бачите, ви й не приховуєте, що почуваєтеся тут повноправною господинею, а мене й Олега, виходить, тримаєте просто як гостей!
Свекруха спохмурніла:
– Дивна ти, Тамаро. Я ж нічого поганого не сказала. Не знаю, чого ти так нервуєш. Все одно ця квартира для вашого ж блага.
І в цю мить я зрозуміла, що змиритися з подібним підходом мені буде дуже важко. Я не можу прийняти позицію, коли людина допомагає, але після цього прагне забрати всі права собі, відмовляючи іншим у рівноцінній частці власного внеску. Я не можу називати це «своїм домом», якщо свекруха в будь-яку хвилину може відмінити наше життя, просто грюкнувши дверима й показавши папери з печатками.
Уже ввечері, коли Ольга Степанівна пішла, ми з Олегом серйозно посперечалися.
– Ти ж бачиш, як вона себе поводить, – сказала я. – Ти далі будеш усе «спускати» й казати, що це нормально? Мені боляче, що ти не хочеш захистити наші інтереси. Ти все одно ставишся до цього так, наче це річ у порядку речей.
Олег не витримав:
– Та годі тобі! Чого ти вчепилася? Ти моїй мамі ноги повинна цілувати, що вона нам додає гроші. А ти, замість того щоб бути вдячною, тільки й нарікаєш!
Ця репліка прозвучала для мене холодним душем. Ті самі слова, що колись прозвучали від нього ще на початку. Тільки тепер вони боліли ще дужче, бо я відчувала, що залишаюся наодинці зі своїм відчайдушним бажанням мати щось своє.
Зрештою, я зрозуміла: поки свекруха не змінить документи чи принаймні не зробить дарчу на нас обох, доти в моєму серці не буде спокою. А самій мені йти на конфронтацію вже несила, бо дитині ось-ось на світ з’являтися, і я не хочу приносити їй негатив ще до народження.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи можливо переконати свекруху переписати частину квартири на нашу родину?