– Та ти моїй мамі ноги повинна цілувати. Якби не її вклад, ми б в однокімнатній тулилися, Тамаро! А ти вчепилася в ці документи. Ну і що, що на маму вся квартира оформлена? – запитав мене чоловік. Але різниця є і не маленька. Ми довгих п’ять років економили з чоловіком і навіть з дитям тягнули, щоб швидше наскладати на своє житло і з’їхати з орендованої

– Та ти моїй мамі ноги повинна цілувати. Якби не її вклад, ми б в однокімнатній тулилися, Тамаро! А ти вчепилася в ці документи. Ну і що, що на маму вся квартира оформлена? – запитав мене чоловік.

Але різниця є і не маленька.

Ми довгих п’ять років економили з чоловіком і навіть з дитям тягнули, щоб швидше наскладати на своє житло і з’їхати з орендованої.

Ми і наскладали, хоч і на однокімнатну, але мене і це тішило.

– Я вам, дорогі діточки, докладаю, бо куди ця одна кімнатка? А як дітки підуть? Треба ж щонайменше дві, а краще три кімнати, – сказала свекруха, і вручила нам «товстенький» білий конверт з доларами.

Я тоді вперше так щиро обіймала свою свекруху.

Незадовго нам попався гарний варіант трійки, яку ми могли собі дозволити.

І лише після новосілля я випадково дізналася, що вся квартира оформлена на свекруху.

Я тоді сиділа на кухні й розглядала документи, коли з’ясувалося, що власницею нашої нової квартири є не я, не мій чоловік, а моя свекруха, Ольга Степанівна.

Мене звуть Тамара, і так сталося, що з дня у день я все більше відчувала несправедливість та гіркоту від того, що відбувається. Адже ми з Олегом (це мій чоловік) стільки років відкладали кожну копійку, жертвували розвагами, відпустками, навіть довго не наважувалися на народження дитини, щоб швидше накопичити на власне житло. А тепер виявляється, що «своє» воно лише умовно, бо право власності належить зовсім не нам.

– Тамаро, – почувся голос Олега з коридору, – що ти там робиш? Ти ж уже дві години вдома, а я бачу, ти досі не перевдягнулася.

Я мовчки сиділа з документами, дивлячись на те, як у графі «Власник» красується ім’я свекрухи. Хотіла знайти будь-яке логічне пояснення: може, це якась помилка нотаріуса чи плутанина з довіреністю. Але ні, все підтверджувалося чітко: головною і єдиною власницею була Ольга Степанівна.

Олег зайшов на кухню й відразу помітив мою розгубленість.

– Що трапилося? – запитав він, нахилившись до мене. – Щось не так із документами?

Я видихнула й поклала їх на стіл.

– Ти знав, що квартира записана на твою маму? – прямо спитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Олег смикнув бровами, але в його очах не було великого подиву. Натомість він намагався знайти виправдання для мами.

– Ну… Мама ж фактично дала гроші на другу й третю кімнату. Ти й сама знаєш, що якби не вона, у нас би була максимум однокімнатна квартира.

– Але ж, – я підвищила голос, – ми з тобою відкладали роками! Ми ж уже мали потрібну суму на хоча б невеличку, але нашу квартиру! І чому мама просто не віддала кошти або не доклалась офіційно, щоб і ти, і я були власниками разом?

Олег потер потилицю, зітхнув і спробував заспокоїти мене.

– Тамаро, та почекай! Усе ж нормально. Живемо собі в цій квартирі, ще й три кімнати. Мама оформила на себе, бо так, мовляв, «надійніше». Вона переживає, щоби ніхто нас не обдурив. Тим паче, це захист для нас із тобою. Раптом що – вона завжди може допомогти…

– Захист? – перепитала я. – А може, вона так собі підстраховується, щоб ми потім не могли нічого сказати? Що це за звичка – усе оформляти на маму?

У цей момент я відчула, як у мене починає тремтіти живіт від хвилювання. Нині я при надії, і лікарі не рекомендують зайві стреси, проте спокійно прийняти таку ситуацію я не змогла. У голові крутилися думки про майбутнє дитини, про те, як ми житимемо, коли свекруха вирішить, що ця квартира – тільки її власність і вона може розпорядитися нею на власний розсуд.

За кілька днів, коли я трохи заспокоїлася, ми з Олегом домовилися поговорити з Ольгою Степанівною. Мене й досі не відпускало відчуття, що мене буквально «обвели навколо пальця», і я хотіла отримати відповіді прямо від неї.

Свекруха запросила нас до себе на вечерю. Як тільки ми прийшли, вона сяяла й усміхалася.

– О, мої дорогі діточки! Як ви там? Уже звикли до нової квартири? – запитала вона, ніби нічого дивного не відбувається.

Ми з Олегом перезирнулися, і я, тримаючись за його руку, попросила:

– Ольго Степанівно, чи могли б ви пояснити, чому квартира оформлена повністю на ваше ім’я?

Свекруха спокійно відсьорбнула компоту з чашки й відповіла:

– А що тут дивного, Тамаро? Це ж мої гроші пішли на більшу частину. Я ж не змогла спокійно дивитися, як ви тулитеся в одній кімнаті, коли у вас от-от дитина буде. Хотіла, щоб у вас було просторо. Ти подякуй, що так вийшло. До того ж, це ж безпечно. Я у вашому віці теж боялася шахраїв, аферистів і всього такого. Тож краще, якщо усе записане на мене – я людина досвідчена.

Я не могла повірити власним вухам. У моїй уяві «досвідченість» свекрухи виглядала, скоріше, як самозахист, щоб у разі чого мати всі важелі впливу на нас.

– Але ж, – не стрималася я, – ми з Олегом теж внесли величезну суму! Це й наші гроші, не тільки ваші.

– Ви б і так купили меншу квартиру, – свекруха відмахнулася рукою. – Зрештою, чого це ти розпалюєшся? Усе одно там житимете ви. Я вам не заборонятиму! Навпаки – як же я можу заборонити рідному синові жити в тій квартирі?

Мене ці слова розізлили ще дужче.

– Тут ідеться не про забороняти чи дозволяти, а про справедливість і про те, що ми хотіли бути повноправними господарями в нашому домі. Як би там не було, але нам жити з почуттям, що в будь-який момент можуть сказати: «Йдіть геть, бо це не ваше».

– Дитино, – голос свекрухи став холодніший, – мені не подобається твій тон.

Олег намагався м’яко втрутитися:

– Мамо, Тамара має рацію. Ми ж планували, що наше житло буде… ну, наше. Ти ж сама розумієш, ми обидвоє вклали в це душу й гроші. Зрештою, у нас дитина на підході. Хочеться певності.

Свекруха надягла окуляри й злегка поправила свій светр.

– Сину, ти ж знаєш, я не бажаю вам зла. Просто я боюся, що без мене ви могли б наробити дурниць із документами. Я не вважаю, що між нами має бути така велика прірва недовіри. Ви ж молоді, у вас ще все попереду. А я – ваша мати! Усе для вашого ж блага.

Я відчула, як хвилею накочуються сльози. Ледве стримала себе, щоб не розплакатись на місці.

– Мамо… – сказала я м’якіше, але все ще з образою, – зрозумійте, що нам потрібна не лише фінансова підтримка, а й право самим ухвалювати рішення щодо того, де й як ми живемо. І коли ми збирали гроші, ми мали конкретну мрію – мати своє житло. Своє, а не формально орендоване в рідної свекрухи.

Ольга Степанівна зітхнула:

– Ну от. Зараз ти на мене ображена. І все одно мало хто мені «дякую» скаже. А я ж хотіла, як краще. Думала, полегшу вам цей шлях.

Я зрозуміла, що від цієї розмови легше не стало. Вона так і не почула наших аргументів. Замість цього свекруха вкотре нагадала про свій «благородний» вчинок, ніби я мала падати на коліна зі словами вдячності. Тим часом образа й несправедливість із гіркотою осідали в мені все глибше.

По дорозі додому я сиділа мовчки в машині, дивлячись крізь вікно на нічні ліхтарі. Олег намагався мене розрадити:

– Давай не брати все так близько до серця. Мама не настільки страшна. Вона ж не виставить нас на вулицю. Просто в неї такий характер – хоче тримати все під контролем.

Я поклала долоню на свій живіт, відчуваючи, як усередині мене зароджується наше маленьке диво. Хотілося почуватися безпечно й бути впевненою, що в нас із дитиною є власний дім, де ніхто не має надмірної влади, окрім нас самих.

– А як будемо далі жити? – прошепотіла я. – Уявляєш, як це: ми починаємо робити ремонт, чи хочемо десь пересунути стіни, а мама скажемо: «Ні, це моя квартира, так не треба робити». І що тоді?

Олег зітхнув:

– Ну, сподіваюся, що до такого не дійде…

Наступні тижні не принесли прояснення. Я все більше нервувала, і лікар казав мені, що треба думати про здоров’я малюка, а не про юридичні питання. Мене дратувала думка, що я наче підвішена у невизначеності. На вихідних ми знову зустрілися зі свекрухою. Вона прийшла до нас у гості, сіла на диван у вітальні й почала оцінювати наш інтер’єр.

– Знову ці шпалери бачити не можу, – пробурмотіла вона. – От ще будуть у мене гроші, докладу, і переклеїмо під мій смак.

Я ледве стрималася, щоб не відповісти різкістю. Проте з мене таки вихопилося:

– Ваш смак – це добре, але це наш дім, мамо. Тобто… ну… наш у тому сенсі, що ми тут живемо.

Ольга Степанівна зневажливо склала руки:

– Живете, поки я дозволяю. Не забувай, на кого оформлена квартира.

Ці слова були краплею, що переповнила чашу. Я підвищила голос:

– От бачите, ви й не приховуєте, що почуваєтеся тут повноправною господинею, а мене й Олега, виходить, тримаєте просто як гостей!

Свекруха спохмурніла:

– Дивна ти, Тамаро. Я ж нічого поганого не сказала. Не знаю, чого ти так нервуєш. Все одно ця квартира для вашого ж блага.

І в цю мить я зрозуміла, що змиритися з подібним підходом мені буде дуже важко. Я не можу прийняти позицію, коли людина допомагає, але після цього прагне забрати всі права собі, відмовляючи іншим у рівноцінній частці власного внеску. Я не можу називати це «своїм домом», якщо свекруха в будь-яку хвилину може відмінити наше життя, просто грюкнувши дверима й показавши папери з печатками.

Уже ввечері, коли Ольга Степанівна пішла, ми з Олегом серйозно посперечалися.

– Ти ж бачиш, як вона себе поводить, – сказала я. – Ти далі будеш усе «спускати» й казати, що це нормально? Мені боляче, що ти не хочеш захистити наші інтереси. Ти все одно ставишся до цього так, наче це річ у порядку речей.

Олег не витримав:

– Та годі тобі! Чого ти вчепилася? Ти моїй мамі ноги повинна цілувати, що вона нам додає гроші. А ти, замість того щоб бути вдячною, тільки й нарікаєш!

Ця репліка прозвучала для мене холодним душем. Ті самі слова, що колись прозвучали від нього ще на початку. Тільки тепер вони боліли ще дужче, бо я відчувала, що залишаюся наодинці зі своїм відчайдушним бажанням мати щось своє.

Зрештою, я зрозуміла: поки свекруха не змінить документи чи принаймні не зробить дарчу на нас обох, доти в моєму серці не буде спокою. А самій мені йти на конфронтацію вже несила, бо дитині ось-ось на світ з’являтися, і я не хочу приносити їй негатив ще до народження.

Як би ви вчинили на моєму місці? Чи можливо переконати свекруху переписати частину квартири на нашу родину?

You cannot copy content of this page