Я стояла посеред кухні, стискаючи в руках піднос із тарілками, які щойно розлетілися на підлогу. Шматочки посуду лежали всюди, і я тільки встигла підняти очі, як почула з-за спини голос свекрухи:
– Ох, Віко, ну як так можна? Це ж сервіз, який я тільки на свята дістаю!
– Вибачте, я випадково, – почала я, але мене перервав дядько Гриша, який щойно зайшов до кухні з келихом у руці.
– О, ось це я розумію – старт вечора! Невістка вирішила одразу внести свою лепту, – заявив він, сміючись.
На кухні почувся сміх, але мені було зовсім не смішно. Це був лише початок вечора, але я вже шкодувала, що погодилася їхати на Новорічні свята до родичів Андрія.
Кілька годин тому ми приїхали до великої хати в селі, де рідня чоловіка готувалася до новорічного застілля. Щойно переступивши поріг, я одразу відчула, як мене поглинула стихія: усі бігали, щось приносили, сварилися через дрібниці.
Свекруха Валентина Павлівна, не гаючи часу, вже почала роздавати команди:
– Віко, йди на кухню, допоможеш із закусками. Андрію, не стій у дверях, неси ялинкові прикраси.
Я навіть не встигла зняти пальто, як опинилася в хаосі приготувань. І ось тепер, після невдалого початку з тарілками, хотілося провалитися під землю.
Коли нарешті сіли за стіл, я зітхнула з полегшенням. Стіл був заставлений усім, чим тільки можна: салати, холодець, пироги, печеня. Свекор підняв келих і голосно проголосив:
– Ну що, зустрічаємо Новий рік із новими традиціями! А для початку – тост за нашу Віку!
Усі повернули голови до мене. Я посміхнулася, але ще не встигла нічого сказати, як свекор продовжив:
– Віко, давай, у нашій родині є правило: новачок має випити ось це! – він поставив переді мною повний гранений стакан.
– Дякую, але я не п’ю міцного, – ввічливо відповіла я, сподіваючись, що це спрацює.
– Та ти що, це ж традиція! Один стакан – і ти своя, – додала свекруха.
Я розуміла, що відмовитися буде складно. Зробила ковток, і мене одразу прошило, а сльози навернулися на очі. Усі засміялися, а я лише намагалася прийти до тями.
Під час чергового тосту дядько Гриша, який уже був у піднесеному настрої, вирішив звернутися до мене:
– А ти, Віко, скажи, чи вмієш, як наші жінки: і борщ зварити, і свекру догодити варениками? Бо в нашій родині аби як не проходить.
Я намагалася відповісти:
– Звісно, я пробую, – посміхнулася я, хоч усередині все вже кипіло.
– Ну, пробувати – це не те саме, що вміти, – не відставав він, і всі знову засміялися.
Чоловік втрутився:
– Дядьку, досить! Віка – чудова господиня, і я щасливий із нею.
Дядько скептично хмикнув:
– Побачимо, Андрію, побачимо.
Мені стало так ніяково, що я вирішила більше не встрявати в розмови.
Чотири дні тяглися для мене наче місяць, я хвилини рахувала до від’їзду додому.
Дорогою назад я мовчала. Чоловік кілька разів запитував:
– Ну як тобі?
Я чесно відповіла:
– Андрію, наступного року ми святкуватимемо вдома. Тільки вдвох.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
