Я з села. У мене бідна, багатодітна сім’я. Поїхала в місто. Вивчилася, вийшла заміж, народила дитину.
Чоловік працював. Родичі сидіти з дитиною не допомагали. Ми тоді жили в мегаполісі. Змогли перед появою донечки купити кімнату в гуртожитку на краю міста.
Гуртожиток для неблагополучних. Скрізь – цвіль в кімнатах, давено без ремонту.
Перспектив хорошого житла у великому місті у нас немає. Продали ту кімнатку і переїхали в маленький райцентр. Будинок без особливих зручностей, але все одно це ж будинок.!Свій маленький сад, ніяких неадекватних сусідів. Навпаки, хороші у нас сусіди, допомагають, якщо треба, а ми – їм.
Але тут важко все в плані роботи. Чоловік все ж влаштувався на 7 тисяч зарплати, а я почала шукати роботу, коли донька в школу пішла. І ось два роки вже шукаю.
Випадкові підробітки тут складно просто так з вулиці знайти. Тим більше, якщо так довго офіційно не працювала. А я ще й досить симпатична. Якщо роботодавець чоловік і колектив чоловічий, то мало не на співбесіді – вже натяк на «це».
А ще навкруги багато обману. Тому живемо ми дуже бідно, перспектив ніяких. Навіть родичі з нами не хочуть спілкуватися. Ніби ми невдахи.
У моєї доньки мало зовсім друзів. Вона дуже добра, але не може похвалитися сучасними технічними новинками. Тому – лузер…
Були оце у свекрів на Великдень, вони нас самі запросили.
– Та виж босі і зі злиднів не вилазите, про що з вами розмовляти? – видала за великоднім столом сестра чоловіка. Запала тиша. Я пошкодувала, що ми погодилися піти до свекрів. А чоловікова сестра їла собі спокійно далі. Та і всі інші. Ми змовчали. а що було відповісти?
Ось так все в житті. Дуже сумно від цього.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
