Правду говорити вже пізно, і тепер уже нехай все залишається, як є?
– Порадитися хочу, – зітхає сорокап’ятирічна Марина. – Вирішили ми з чоловіком розлучатися. За вісімнадцять років шлюб вичерпав себе, почуття випарувалися, разом нам вже нестерпно. Проблема у мене тепер тільки одна – син!..
– Та ну тебе, до чого тут син? Женя дорослий вже, школу закінчує. Великою подією розлучення батьків для нього точно не стане!
– Та я не про це! Розумієш… Є у мене «скелет у шафі». Справа в тому, що Женю я народила не від чоловіка. Не дуже красива історія, так…
– Почекай. Виходить, чоловік не в курсі? Ростив чужу дитину, як свого?
– У тому й справа… Та знаю я, що повністю не права, і вчинила не справедливо. Питання в тому, що робити тепер? Сказати правду? Чоловікові сорок шість років, він в сина вклав всю душу. Правда його дуже підкосить, я думаю. Та і як Женя сприйме це все – велике питання. З іншого боку, зараз чоловік встигне ще знайти жінку молодшу і народити свою рідну дитину. А через кілька років для цього може бути вже пізно…
***
Синові Марини, Євгену, сімнадцять. Хлопець у неї вийшов чудовий: веселий, самостійний, спортивний, дуже щирий і відкритий.
Женя гарно вчиться, готується вступати на фізмат. Вчителі говорять, що у хлопчика неабиякі здібності до точних наук, тому зі вступом до обраного вишу проблем не виникне.
З дитинства Женя дуже прив’язаний до батька, мабуть, навіть більше, ніж до матері. Та й зрозуміло – хлопчик же.
Відпочатку чоловік Марини займався дитиною не менше дружини: вставав ночами, гуляв з коляскою, купав і годував. Саме тато навчив Євгенка читати, грати в шахи, кататися на велосипеді, плавати, прищепив любов до математики і фізики, виховав справжнім чоловіком.
– Батько, яких пошукати! – заздрісно зітхали подруги. Ні у кого з них чоловіки так багато дітьми не займалися.
Син і батько розуміють одне одного з півслова і життя один без іншого не уявляють.
– Так я і не зважилася розповісти правду за сімнадцять років, зітхає Марина.
– Слухай, а помилки бути не може? Мені здається, Женя навіть зовні схожий на твого чоловіка!
– На жаль ні! – опустила очі Марина. – Я абсолютно впевнена, що батько мого сина – інша людина…
***
Правду говорити вже пізно, і тепер вже нехай все залишається, як є?
Нехай у батька буде син, його гордість і радість, а у сина – люблячий батько? Адже, як то кажуть, не той батько, хто народив, а той, хто виростив…
Правда зараз зробить нещасними як мінімум двох?
А може, краще пізно, ніж ніколи? Краще гірка правда, ніж солодка брехня, – є і така мудрість.
Що думаєте? Як правильно вчинити Марині?
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
