– Ну що ж ви в дверях встали, як нерідні! Проходьте швидше! Попередили б, я б пиріжків напекла, – зраділа бабуся.
– Бабцю, ми у справі. Ти тут брехунів пригріла. Вони тебе в будинок для людей похилого віку здати хочуть, як тільки ти квартиру на них перепишеш, – з показною сумом в голосі і посмішкою на обличчі сказала Лариса, рідна сестра мого чоловіка.
Я відразу набрала чоловікові повідомлення про те, що прийшла Лариса.
– Як – здати? – бабуся чоловіка повернулася до мене. – Мариночка, пояснити чоловікові!
Я зітхнула:
– Я не знаю, – знизала плечима я. – Я чула, чоловік дзвонив комусь, про вас розмовляв. Я думаю, на лікування прилаштувати.
– На лікування? Поговорити треба нам з тобою, – подумавши, сказала бабуся. – Лариса, йдіть, погуляйте трохи. Печення до чаю купіть.
– Ми нікуди не підемо! – зойкнула Лариса. – Ми за поріг – вона відразу тебе обробить! Вона нас посварити хоче! Ось побачиш!
– Ларисо, я ще в здоровому глузді і сама буду вирішувати, хто мені бреше, а хто ні. Ідіть. – Зоя Арсеніївна закрила двері за онукою і її мовчазним чоловіком. – Пішли на кухню, поговоримо.
– Зоя Арсеніївно, чесне слово, я не розумію, про що вона, – на очі аж сльози навернулися.
Бабусю чоловіка я любила. Я виросла в дитячому будинку і не знала хто моя мати. А як це – мати турботливу бабусю, я дізналася тільки познайомившись з жінкою, що сиділа навпроти мене на маленькій кухоньці.
– Та знаю я, що ти ні до чого. А ось чоловік твій дуже навіть при справах. Дарчу на квартиру випрошує, а як напишу – сплавить мене до чужих людей, – зітхнула бабуся. – З Ларискою та ж історія. Всім їм тільки квартиру треба. Як захворіла, відразу всім знадобилася, всі про мене згадали. Сплять і бачать, мою квартиру. Чоловіче твій, без мого відома сюди вселився, поки я в лікарні лежала.
– Як – без вашого відома? Я не знала, – розгубилася я.
– Твоя квартира де? Тобі ж, як сироті, щось давали?
– Давали, – важко зітхнула я. – Чоловік грошей повинен був, продати довелося.
– Змусив? Силою змусив?
– Ні, сама йому допомогти хотіла. Чоловік адже.
– Погано ставитьс,? – запитала бабуся чоловіка.
– Ні, що ви. – я відвела погляд.
– Що брешеш? Або ти думаєш, раз я стара, то глуха і сліпа? Нічого у себе під носом не бачу? Рятувати тебе треба. Ти одна до мене від серця чистого. І онукові моєму ти поки потрібна, щоб за мною ходила. Як я мене не стане, або надії на житло позбавлю, викине тебе, як котика, на вулицю.
– Не викине, він любить мене! – встала я на захист чоловіка.
– Це ти за приказкою такий висновок зробила? Начебто, розумна дівка, а дурниці кажеш. Допоможу я тобі. Хоч щось хороше в житті зроблю. Онука вижену, ти тут, зі мною, залишишся. І квартиру тобі подарую. Ти чесна, мене на вулицю не виженеш. Ти за ці 3 роки мені рідніше власних онуків стала, немає у тебе ножа за спиною.
– Він якщо дізнається… Я боюся, Зоя Арсеніївно. Дуже боюсь.
– Тому я вас з ним обох вижену. А ти потім повернешся, як він тебе кине.
– Не кине! – сказала я, але впевненості в цьому у мене не було.
Повернулася Лариса з чоловіком. Слідом за ними прийшов мій чоловік. Зоя Арсеніївна показово всіх вигнала, сказавши що свою квартиру вона заповіла місцевій церкві:
– Нічого вам, не дістанеться! Жодного метра квадратного, все на добру справу піде!
Чоловік і його сестра обізвали свою бабусю всяко-різно, Лариса з чоловіком пішли, чоловік почав збирати речі, голосячи:
– Скільки часу псу під хвіст! Четвертий рік бабку обходили, а вона – церкві! Нехай церква їй і допомагає!
– І куди ми підемо? – тихо запитала я у чоловіка.
– Ми? Я – до мами, а куди ти – мені плювати. Немає більше ніяких «ми»! – зло виплюнув чоловік.
– Ну як же… А квартира моя, я ж заради тебе на вулиці тепер буду, – по щоках котилися сльози.
– Яка ж ти дивна! Я через квартиру і одружився. Розлучитися хотів – бабця захворіла, ось ти і стала в нагоді. А я дивитися на тебе не можу – нудить! Йди куди хочеш!
Чоловік пішов, зібравши речі. Зоя Арсеніївна підійшла до мене, обняла і почала гладити по голові:
– Нічого, нехай йде. Навіщо нам такий? Ми тобі краще знайдемо. Добре ще, що діток не нажили. Гріх так говорити, але добре. Ну, що нюні розвісила? Будеш завидною нареченою – при квартирі! Женихи штабелями до ніг падати будуть!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
