Мені 69 років, звуть Оксана Володимирівна. У мене вже той вік, коли хочеться відпочити від усього: від людей, роботи, життя, новин. Це і є пенсія, на яку я вийшла кілька років тому.
Я завжди сподівалася на те, що до шістдесяти з гаком років я не перетворюсь на типову жінку свого віку. Але правда виявилася гіркою. Ні, я не почала роз’їжджати в громадському транспорті з першими півнями або обзивати молодь, сидячи на лавці біля під’їзду. Але в іншому – я типова літня жінка.
Мій єдиний син Петрусь зараз живе з дружиною та дітьми в квартирі, на яку я збирала все своє життя. У них звичайна типова сім’я, зі своїми плюсами та мінусами. Вони з Мариною разом уже близько десяти років, що я вважаю за величезний плюс. Адже то тут, то там тільки й чути, що про нові і нові розлучення.
Але чомусь зять і невістка не дають мені часто бувати з онуками. Особисто мене це дуже зачіпає. А чому так склалося, я не розумію.
Та бог із ними, з онуками. Не хочуть бачити бабусю, та й нехай. Інша річ, чому їхня мама з татом не виконують обіцянок. Як я вже сказала, син та невістка живуть у моїй квартирі. Коли вони тільки в неї заїжджали, давали слово, що це лише на один рік, ну, максимум на два.
А минуло 10 років! Тільки уявіть, яка у мене втрачена вигода за ці роки.
Якщо раніше Петро й Марина ще якось трималися на плаву фінансово, то потім з появою дітей стало зрозуміло, що вони там надовго, бо не потягнуть ані оренду, ані свою купити. Я й раніше була проти такого неподобства. Але тепер просто хочеться вовком вити.
Моя пенсія на сьогоднішній день просто мізерна. Грошей ні на що не вистачає. Звичайно ж, я розраховувала на якийсь пасивний дохід. І що я одержала?
Мало того, що я тепер залишилася одна, то ще й ставлення до мене зовсім невідповідне. Ні, щоб якось підтримати мене на старості років. Приїжджати, допомагати хоч трохи. Я б і онуків поняньчила, мені нескладно.
Але ні, син дзвонить раз на півроку, сам не знає чому. Скаже два слова та вимикається. Невісточку я взагалі, мабуть, не впізнаю на вулиці. Бачила її сто років тому. І все, ось така подяка за надане мною житло.
Сваха каже, що я надто багато бурчу і не даю дітям жити своїм життям. Звичайно, вона молодша за мене, працює педагогом. Зарплата у неї є, здоров’я також. Які такі можуть бути труднощі? Легко казати збоку, ось що хочу сказати.
Мій колишній однокласник, з яким я підтримую дружні стосунки, порадив мені брати з сина платню щомісяця. Як із орендаря. Але мені ця ідея зовсім не подобається. Буде більше розмов,конфліктів, аніж справи.
На другий місяць вони вимагатимуть знижки або просто почнуть недоплачувати повну суму. А потім невістка захоче, щоб я за власний кошт ремонт робила. Вони мені колись натякали на щось подібне. Словом, не хочу.
От і виходить, що син і невістка стали табором і їх ніяк не вигнати з моєї квартири. Моя пенсія змушує мене заощаджувати буквально на всьому, включаючи ліки. А що робити, я не зрозумію. Я вже вислухала різні поради, але жодна мені по-справжньому не допомогла. Можливо, ви, дорогі коментатори, допоможете.
Одна голова добре, а цілий сайт чудово. Чекаю на ваші розумні пропозиції і хочу відразу сказати, що я буду їм дуже рада.
І постарайтеся поглянути на ситуацію з мого боку. Звичайно, ми звикли говорити, що все найкраще треба віддавати дітям та онукам. Але найкраще – це не взагалі все.
Я ж залишаюся людиною, жінкою. І мені теж потрібен догляд, якісь засоби та нормальне існування. Хіба я за своє життя цього не заслуговую? Звичайна пенсіонерка зі звичайного міста, яка просто намагається вижити, чи я не права?
Передрук без посилання заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
