– Так? А що мені ще зробити? Може, всю зарплату їй віддавати? А може, я її ще й забезпечувати буду? Не треба мені підносити чергову Янчину дитину, як велике чудо! – сперечалася я з мамою. – Давай, забирай Яну і йдіть звідси.
– Так, як ти не розумієш, що їй йти нікуди! Жити нема на що! Ти ось так виставиш рідну сестру? Адже вона твого племінника чекає? – заперечувала мама.
– Саме що – племінника. Я нічого їй не повинна. З мене досить. Я кілька років допомагала їй тягнути дочку, чекала поки вона вийде з декрету. А вона раз і знову очікує на дитину. У мене що, на вашу думку, свого життя взагалі немає? Я що, повинна своє життя покласти на вівтар чужому життю? Батько дитини де? До нього і йдіть. Це він повинен забезпечувати Яну, а ніяк не я. І це з нього квартиру для самотньої матері трисіть, а не з мене! Я все сказала!
– Негідник він! Як дізнався, що Яночка чекає на дитину, відразу до дружини під бік втік. І що нам тепер робити? – мало не плакала мама.
– Нехай у тебе живе, як раніше, – запропонувала я.
– Ні, я заміж виходжу. Хочеш, щоб чоловік мій майбутній втік від дитячих криків? Я не хочу! – заявила мама.
– Я, може, теж заміж зібралася. І ти мені пропонуєш мою нерозбірливу в зв’язках сестру поселити у мене вдома? Ні!
– Що це я нерозбірлива? Розбірлива! – влізла Янка в розмову.
– Так? А хто на трьох різних мужиків в суд на встановлення батьківства подавав? На старшу твою. І не один татом не виявився. Це така у тебе розбірливість? – засміялася я.
– Помилилась дівчинка, з усіма буває, – строго сказала мама.
– Ну не знаю, – протягнула я. – Зі мною, наприклад, не буває.
– Тому що на тебе ніхто не дивиться! Ти страшна! – заволала Яна.
– Страшна. Зате не бездомна і кинута, як ти, – я повернула сестрі образу. – Колись мені з вами ляси точити. Ідіть, мамо, йдіть.
– Я-то піду. А Янка тут залишиться. І це не обговорюється! – тупнула мама ногою, розвернулася і пішла вниз по сходах.
– Добре, нехай залишається, – сказала я.
На моїх словах обличчя сестри осяяла радість. Але радість ця була недовгою – я зайшла в квартиру і закрила за собою двері. Яна залишилася в під’їзді.
Просиділа вона там до вечора, систематично постукуючи в мою квартиру і вимагаючи її пустити. А ввечері Яна пропала. А на наступний день я спостерігала як вантажники носять її речі в квартиру до сусіда навпроти.
Так… подумала я. Треба буде переїхати, не хочу я такого сусідства.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
