Так і стоїть у кутку коридору ця велика коробка, обмотана газетами й скотчем, ніби якийсь скарб з підвалу — подарунок свекрухи. Нестор каже, що якщо я її викину — він одразу ж почне папери на розлучення підписувати; я кажу — якщо це неподобство хоч раз з’явиться в моїй кухні — розлучення буде з моєї сторони, і без зайвих слів.
Я стою на кухні, наливаю каву, а Нестор заходить, все ще в тій самій зім’ятій футболці з ранку, очі червоні від недосипу — Богдан учора вночі не давав спати, крутився в ліжечку. Коробка видніється з коридору, як слон у посудній лавці, і я не витримую, показую на неї пальцем.
— Несторе, ну скільки можна? Два тижні минуло, а ця штука тут як гість непрошений. Давай просто віднесемо в гараж чи комусь віддамо, і забуваємо.
Він зупиняється, хмуриться, ставить чашку на стіл так, що ложка дзенькає.
— Орисю, ти що, серйозно? Це ж мамин подарунок! Вона старалася, шукала, обирала. Якщо ти її викинеш — це якби я твоїм батькам сказав, що їхній подарунок на Новий рік сміття. Я не дозволю!
Я відсуваю стілець, встаю, бо сидіти вже не можу — нерви на межі.
— Старалася? Та це ж старовина якась, що в ній пилу на кілограм! Я на день народження чекала квіти чи щось корисне, а не цей мотлох, від якого в носі свербить. Твоя мама могла б просто грошима дати чи серветки купити, а не тягти сюди музейний експонат!
Він піднімає голос, хоч і намагається стриматися — Богдан у сусідній кімнаті грається, не треба лякати.
— Для тебе все мотлох, бо не твоє! А для мами це пам’ять, родинне. Вона казала: “Сину, це від прабабусі, для тепла в домі”. Ти хоч подумай про почуття! Якщо викинеш — я серйозно, Орисю, подам на розлучення. Не хочу, щоб мама плакала через тебе.
Я дивлюся на нього, як на чужого, серце калатає, але тримаюся.
— Розлучення? Через антикваріат? Гаразд, Несторе, якщо це для тебе така святиня — поклади її собі над ліжком, десь на дачі. Але якщо ця пилюка хоч раз на нашому столі опиниться — я перша папери напишу. Бо це моя квартира, мій дім, і я не дозволю, щоб тут музей відкривали!
Він відвертається, йде до Богдана, бурмоче щось про “невдячність”. А я сідаю назад, п’ю каву холодну, думаю: як ми до такого докотилися? Два тижні мовчанка, тільки через дитину спілкуємося. І все через той подарунок.
Звуть мене Орися, мені тридцять два, заміжня за Нестором уже шість років. У нас син Богдан, п’ять рочків, розумний хлопець, уже рахує до ста й малює машинки. Квартира наша — точніше, моя, бо купила ще до весілля: половину набрала на роботі в банку, де касиром сиділа, половину батьки підкинули з пенсії. Нестор тоді тільки з армії повернувся, заробляв мало, на будівництві помічником.
Я йому жодного разу не нагадувала, що він “у приймах” — навпаки, рада була, що знайшлися. Разом ми ремонт робили: він стіни шпаклював, я фарбу підбирала, і вклався він солідно — на підлогу ламінат, на кухню шафки. Тепер це наш затишний куточок, з моїми фіранками в квіточки й його рибальськими трофеями на полиці.
Жили спокійно, без драм. Я працюю в тому ж банку, тільки тепер кредитами займаюся, Нестор знайшов стабільну роботу на фабриці, механіком. Суботами на риболовлю їздимо, ввечері серіали дивимося. Свекруха Ганна Петрівна мешкає на протилежному боці міста, в старій двокімнатці, мої батьки — в селі за двадцять кілометрів, у хаті з городом.
Зустрічаємося на свята: Паски разом печемо, на Різдво колядки співаємо. Родичі всі в ладу — моя сестра Марія з чоловіком і двома дітьми приїжджає, хрещені Богдана жартують, ніхто не лізе в душу. Тобто так було до мого дня народження два тижні тому. А тепер усе перевернулося, і як розкрутити цей клубок — поняття не маю.
Той день почався добре: сонце світило, Богдан намалював мені листівку з сонечком, Нестор каву в ліжко приніс з букетом ромашок — мої улюблені. Запросили небагатьох: Ганну Петрівну, моїх батьків, сестру Марію з родиною й хрещених — тітку Любу й дядька Степана, які Богдана хрестили.
Усі приїхали вчасно, з маленькими сюрпризами: батьки принесли торт домашній з вишнями, Марія — набір спецій для кухні, хрещені — іграшку для Богдана, м’якого зайчика. Ганна Петрівна прибула останньою, на трамваї, з великою коробкою під пахвою — квадратною, завбільшки з чемодан, обмотаною газетами й скотчем, ніби ховає контрабанду.
Я подумала: може, посуд якийсь практичний чи рушники, і не стала розпитувати — нехай сама покаже. За столом усі сміялися, Богдан показував фокуси з ложками, тато розповідав анекдоти з роботи. А Ганна Петрівна, допивши чай, підвелася урочисто, взяла коробку й поставила посеред столу, ніби на аукціон.
— Орисю, доню, з днем народження тебе, люба! Бажаю здоров’я, щоб синочок ріс великий, а ти з Нестором завжди в мирі. А це ось від мене — не просто річ, а родинна реліквія. Я недавно кухню перефарбувала, то він мені не пасує за кольором. Але це наш давній самовар мідний, від прадіда ще, з візерунками ручної роботи. Тобі послужить довго, тільки спочатку віднеси в майстерню, почисть. А потім — хоч на кухні став, хоч на полицю, хоч на дачу бери, — Ганна Петрівна посміхнулася, ніби вигадала жарт.
Я сиджу, посміхаюся ввічливо, а всередині все стискається — знаю я той самовар, бачила в неї на фото, величезний, як відро, з подряпинами й зеленавим нальотом, парує, як паровоз, і вагою в кілограмів п’ять. Уявляю, як його на мою нову стільницю ставити — пилюка, запах міді, і Богдан пальці обпалить. Але Ганна Петрівна не вгадає, продовжує хвалу:
— У старі часи такий самовар — то скарб був! Чай у ньому заварюєш — і тепло по всьому дому розливається. Моя мама казала: “Ганна, самовар біля столу — то родина міцна, гості не втечуть”. Тож бери, невісточко, і радій, користуйся на здоров’я!
Усі за столом кивають, мої батьки посміхаються — вони звикли до таких “скарбів” від родичів, — Марія шепоче мені: “Класний, антиквар”. А я дякую, обіймаю Ганну Петрівну, кажу:
— Дякую велике, Ганно Петрівно, така честь. Обов’язково почистимо й поставимо.
Але ввечері, коли гості розійшлися, а Богдан заснув, я Нестора на кухню покликала, налила чаю й сказала прямо:
— Несторе, послухай, той самовар — це добре, але куди його? У нас кухня маленька, стільниця нова, і він же старий, може, й небезпечний. Давай тихо віднесемо в гараж чи сусідам віддамо, а мамі скажемо, що поставили.
Він тоді ще сміявся, думав, жартую.
— Орисю, ну ти даєш! Мама ж старалася, шукала в шафах. Це ж не якась гидота, а пам’ять. Поставимо на полицю, як декор.
Але я наполягала, і з того вечора почалося. Спочатку тихо — він коробку в коридор відсунув, я накрила простирадлом. Потім Богдан почав гратися біля неї, я перелякалася — раптом скотч відпаде, і він самовар витягне. Сказала Нестору: “Прибери, бо дитина пораниться”. Він образився: “Ти проти мами йдеш!” І ось тепер — глухий кут. Два тижні ми ледь говоримо: він спить на дивані, я готую сніданок мовчки. Тільки Богдан рятує — “Мамо, тато, давайте грати!” — і ми робимо вигляд, що все гаразд.
Минулого тижня Ганна Петрівна дзвонила, питала: “Орисю, як самовар? Ставили вже?” Я збрехала: “Так, Ганно Петрівно, стоїть, дякуємо”. А Нестор чув, і ввечері сказав: “Бачиш, мама чекає. Не мучи її”. Я розлюбилася: “А мене не мучи! Це мій дім, мій простір!”
Сестра Марія приїжджала позавчора, побачила коробку, спитала: “Що це?” Я розповіла, вона розсміялася: “Орисю, ну віддай на благодійність, тихо. Нестор зрозуміє”. Але я боюся — він уже погрожує розлученням, а квартира моя, Богдан тут росте. Батьки мої в селі радять: “Поговори з ним спокійно, доню, родина — то не про речі”. А я не знаю, як. Ганна Петрівна добра жінка, пече пиріжки, Богдана балує, але з подарунками в неї свої тараканів — завжди щось “корисне з минулого”, як стара радіола чи банки з соліннями, від яких комарі плодяться.
Вчора ввечері ми з Нестором намагалися поговорити — Богдан у ліжку, телевізор вимкнений. Я сіла навпроти, взяла його за руку.
— Несторе, давай компроміс. Поставимо самовар у шафі, на верхню полицю, і мама не побачить. Або віднесемо на дачу, в комору, там не завадить.
Він відсунув руку, похитав головою.
— Ні, Орисю. Це як образу на маму. Вона ж для нас старалася, думала: “Невістці чайник потрібен”. Якщо не цінуєш — то й родину не цінуєш. Я серйозно про розлучення — не хочу, щоб ти так до моїх ставилася.
Я встала, пішла до спальні, зачинила двері. Лежала, думала: може, я надто жорстка? Може, прийняти той самовар, почистити, і забути? Але уявляю, як він на кухні стоїть — громіздкий, нерівний, і всякий раз нагадуватиме про конфлікт. А Богдан запитає: “Мамо, чому тато сердитий?” І що я скажу?
Тепер коробка все ще в коридорі, я минаю її і серце стискається. Нестор повернувся на роботу, але вдома холодно — вечеряємо окремо, тільки Богдану казки читаємо разом. Ганна Петрівна SMS надіслала: “Орисю, як синочок? Самовар пробували?” Я не відповіла. Марія пише: “Сестро, не затягуй, поговори”. Батьки дзвонять: “Все гаразд у вас?” А я мовчу, бо не гаразд.
Друзі, а ви б що зробили? Прийняли б такий “скарб” заради миру чи наполягли на своєму, як я? Як розмовляти з чоловіком, коли справа доходить до такого, і не зруйнувати все через дрібницю? Поділіться думками, бо я вже на межі, не знаю, куди далі.
