– Так, моя дочка живе не бідно, але все це завдяки мені і моєму бізнесу. Не думай, якщо ти одружишся на Маринці, то станеш власником всього цього добра!, – сказав мій майбутній тесть. А я саме цього і хотів. Я все життя мріяв вирватися зі злиднів. Але з одної клітки бідності я перейшов в іншу. Коли мені випала нагода втекти з цього життя, я це зробив!
– Сонечко, у нас буде дитина! Нарешті наша сім’я буде повноцінною, – сказала я до чоловіка.
Олег хоч і радів, та все-рівно виглядав схвильовано. Він ходив по кімнаті, стискаючи в руках старий телефон.
– Анно, я дуже боюсь, щоб все це не повторилося… – тихо сказав він, дивлячись на мене.
– Все добре! Заспокійся. Якщо тобі є що мені розповісти, то, будь ласка, я готова вислухати і підтримати! – усміхнулася я, хоча відчувала, що він хоче сказати щось не дуже хороше.
Все почалося ще кілька років тому, коли Олег поставив собі за мету вибратися з бідності. Він виріс у районі, де бідність була нормою. Дощ крізь діряві стелі, запах сирості в під’їздах, діти, що гралися між сміттям. Його батьки були простими робітниками, ледь зводили кінці з кінцями.
– Я ніколи так не житиму, – казав він ще з підліткового віку.
І він тримав слово. Вивчився на кухаря, влаштувався в пристойний ресторан, почав заробляти. Але цього було замало. Його мрія була більшою – власний будинок, статус, життя без потреби рахувати кожну копійку.
Саме тоді він зустрів Марину.
– Олеже, вона ж тобі не подобається, – казав йому друг, дивлячись, як він танцює з нею на корпоративі.
– Подобається? Можливо, ні… Але ти бачив її маєток?
Марина була донькою заможних підприємців, власників кількох кав’ярень і мережі кондитерських. Вона була неідеальною – трохи в тілі, з дещо грубуватими рисами обличчя, але неймовірно впевнена в собі.
Вони почали зустрічатися. Спочатку Олегу подобався її стиль життя – розкішні вечері, відпочинок у готелях із басейнами, подарунки. Він сам вважав це розумною інвестицією – врешті-решт, він заслуговує на краще життя, правда?
А потім сталося те, що змінило все.
– Ти серйозно? – запитав Олег, коли Марина показала йому дві чіткі смужки.
– А ти що думав? – усміхнулася вона. – Тепер ми справжня родина.
Він не був готовий. Одруження. Дитина. Зобов’язання. Але батько Марини не залишив йому вибору.
– Синку, – сказав він, міцно потискаючи руку Олега. – Моя донька не сама це вирішила. Тепер ти частина нашої сім’ї. І пам’ятай – усе майно моє. Не думай, що ти отримаєш хоч щось, поки не доведеш, що гідний.
Олег одружився. Тихо, без зайвих урочистостей. Марина не наполягала на пишному весіллі – їй було достатньо того, що вона перемогла.
Спочатку він намагався звикнути. Великий будинок, басейн, розкішні меблі – все це мало зробити його щасливим. Але з кожним днем він відчував себе все більше заручником ситуації.
Марина вважала його своєю власністю. Вона контролювала, з ким він спілкується, куди йде, навіть як витрачає гроші. І, що найгірше, він відчував, що втратив себе.
– Я хотів кращого життя, Анно, – сказав він, коли ми сиділи за кавою, і я вперше дізналася всю цю історію. – Хотів вибратися з бідності. Але, здається, просто обміняв одну клітку на іншу.
Він знайшов у собі сили розірвати цей шлюб. Це було важко. Батько Марини вимагав величезні відступні, але Олег наполіг – він хотів свободи.
Ми з Олегом познайомилися вже після цього. Він змінився. Більше не мріяв про розкіш, цінував прості речі: теплу вечерю, затишний дім, щирість у стосунках.
І ось тепер, коли він знову став батьком, я бачу, як він тримає на руках нашу донечку й усміхається.
– Тепер я розумію, – каже він, – справжнє багатство не в маєтках. Воно тут, у моїх руках.
А як ви вважаєте, чи можна побудувати щастя на розрахунку? Чи справді матеріальні блага можуть замінити справжні почуття? Поділіться своєю думкою.
