fbpx

Так не годиться, мамо, – сказав Ромашка, коли в котрий раз переступив поріг старенької маминої хати. – Ти до Катерини в гості їздила? Їздила! А до мене все часу немає. – Нічого не поробиш. Прийшлось Стефі вдруге в місто їхати. Двері відкрила щаслива невістка. – Ромчику! Мама приїхала! – Той вийшов з ванної кімнати. – Мам, я хвилинку. Ще трохи залишилося речей допрати. – Стефа ледь не впала

Так не годиться, мамо, – сказав Ромашка, коли в котрий раз переступив поріг старенької маминої хати. – Ти до Катерини в гості їздила? Їздила! А до мене все часу немає. – Нічого не поробиш. Прийшлось Стефі вдруге в місто їхати. Двері відкрила щаслива невістка. – Ромчику! Мама приїхала! – Той вийшов з ванної кімнати. – Мам, я хвилинку. Ще трохи залишилося речей допрати. – Стефа ледь не впала.

У будинку ще не старої Стефи Олегівни гуляли весілля. Видавала жінка свою дочку Орисю заміж. Та не сильно була весела Стефа. Через якийсь місяць син Роман з армії повертається, а цій, бач, припекло з якогось боку – несила брата дочекатися.

Підозрювала вдова, що недобре з дочкою коїться, тому і поспішає гріх прикрити заміжжям.

В день пошуміли в тісному дворі Стефки та й на спад до вечора пішли. На вдовині доходи не розгуляєшся.

Вранці вдова вже випроваджувала молодих на автобус. Орися і її чоловік Любомир працювали в місті на великому заводі. Три весільних дня промайнули для них одним днем. Пора було виходити на роботу, і медовий місяць починати в цеху.

– Дивіться ж, – наказувала Стефа молодим. – Живіть душа в душу. – і наостанок, вже коли під’їжджав автобус, теща не витримала і звернулася до зятя: – А ти, Любомире, дивись, не ображай Орисю. а то приїду, так мало тобі не буде… – і Стефа потрясла перед носом зятя рукою.

– Провела, Стефо? – гукнула вдову Маруся, що сиділа на лавці під хатою.

– Ой, провела, – слабо махнула рукою Стефа і присіла на лавочку поруч зі старухою.- Ось тепер і думай-гадай, як там у Орисі життя складеться. Ще ж у мене Ромашка з армії вертається…

– Побіжу, Марійко, – нарешті схаменулася вона.- В хаті – все догори дном.

– Біжи, біжи, – відмахнулася стара.

Жила Стефка одна. Її мужик чомусь з самого початку спільного життя почав занепадати. І не тому, що баба його “заїздила”. Зовсім ні. Такий вже, мабуть, з кореня зіпсований пішов.

До сорока абияк дотяг і зовсім зів’яв. Шостий рік вдовувала Стефка. І щороку до неї навідувалися “кавалери”. Їй було сподобався один мужик. Мужик під стать Стефі. Прийняла його вдова до себе, правда, перед сином і сором’язливо було. Ромашка вже десятирічку закінчував.

Але і двох місяців не прожив приймак у Стефи. Почав до чарки заглядати, а після цього бушувати. Словом, за все своє життя з чоловіком такого не було…

Незабаром приймак стояв за воротами разом зі своєю валізою.

Сина в армію проводила вдова і зовсім зажурилася. Правда, напередодні весілля Орисі навідувався один з далекого села. Мужик зростом ніби й високий, і плечі широкі, але надто вже загнаний на вигляд, дохлий якийсь, одразу видно, що не здоровий. Забоялася Стефка, що і з цим доведеться маятися, відмовила.

Доброго дня, Стефа Олегівна.

— Дай Боже здоров’я,— відповіла жінка.

Хоч і темно було у дворі, вона добре розгледіла невістку. Обличчя все розмальоване, волосся на голові якоюсь рудою мітлою стирчить, кофтинка коротенька, і пуп видно, а на штанах окрім залозок і латок, нічого немає.

– Дай Боже Здоров’я, – ще раз тихо сказала вдова.- І коли ж це ви встигли одружитися?

– У РАЦСі, мам, позавчора були, заяву подали – я ще служив, – бадьорим голосом доповів Ромашка і, зніяковівши, додав: -Ти вже вибач, що тобі не писав про це. Знаю, яка ти у мене… неспокійна.

– А як же без мого дозволу на те? – брязнула Стефка.

Ромашка усміхнувся, поцілував матір у щоку, а невістка розсміялася.

– Не гнівайся, мам, – обняв за плечі Стефу син.- Ми з Катериною любимо один одного, і у нас буде дитина…

– Звідки дитина? – глянула уважно жінка на відкритий пуп невістки.

– Ще не скоро, потім… – дуже збентежився Ромашка.

– Гаразд, пішли в будинок, – на видиху сказала Стефа, відчуваючи в собі досаду на сина. Та хіба таким вона його проводжала в армію? Так тихий, та скромний був. На дівку гляне – маковим цвітом наллється. А тут, бач, у нього дитина буде.

Зітхаючи, почала Стефа на стіл збирати.

“Не інакше вона, ця Катька, Ромашку приворожила. Так де бачено, щоб з відкритим пупом при надії на люди показувалися, і штани в латках. Тьху!”- Хоч і подумки, але люто лаялася Стефка.

Коли сіли за стіл і побачила Стефа, як ця Катерина і її Ромашка безсоромно горнуться одне до одного, то і зовсім скам’яніла серцем до їх щастя.

– Ну ось що, синку, – мовила сухо.- Весілля сколотити тобі я, мабуть, не подужаю. Про весілля Орисі я тобі відписувала, – посуворішало обличчя Стефки, бо бачачи перед собою не засмучені, а усміхнені обличчя молодих, – Так ось, навіть Орисі по теперішній час я подужала лише гулянку на один день. А тобі не подужаю, і не гнівайся.

– Та не треба нам ніякого весілля, – почав благати Роман. – Ми через два дні в місто їдемо. Там вже і роботу знайшли. У гуртожитку кімнату дадуть, через рік квартиру обіцяють. На будівництво підемо.

– Коли ж це ви встигли? – недовірливо протягнула Стефка.

– Ми все встигли, – підморгнув Ромашка своїй Катерині.

Невістка все більше і більше не подобалася Стефі. Це вона, ця страшилка, невідомо чим приворожила її Ромашку, відняла останню розраду.

Поки молоді гостювали у Стефи, вона на роботу і з роботи “в темну” ходила. Страшно було їй по вулиці пройти. “Засміють же”, – думала вона. – Скажуть, з яких країв твій Ромашка чудо-юдо таке привіз?

А коли вже зібралися на автостанцію йти, забарилася Стефка біля сина. Ти б того… наказав своїй – нехай скине штани ті, – в таких убогого зараз не побачиш. А якщо немає суконь, то я їй своїх хоч три дам і білизни пару.

Посміхнувся Ромашка і мовчки вийшов в сусідню кімнату, де дружина перед дзеркалом чепурилася.

Стефа швиденько метнулася до скрині. Не встигла вона й кришки підняти, як із сусідньої кімнати почула її сміх. Та так довго реготала, поки не закашлялась.

“Чим це він її так розсмішив?” – дивувалася Стефа, перебираючи свої сукні. Вона відібрала три. Одна, в великий горошок, була їй особливо любою. Потім зверху поклала пару трикотажних рейтузів.

Склавши стопкою, Стефа все залишила на тумбі. Аби не засмутити невістку при переодяганні, вона підхопила приготовлену валізу і крикнула так, щоб її почули в сусідній кімнаті:

– Романе, я з валізою пішла! За квитком постою, а ви не баріться…

Стефка вистояла чергу, взяла квитки, коли здалися на вулиці молоді. Ще здалеку Стефка зауважила, що невістка її сукні не наділа. Але якийсь клаптик матерії на ній був – вроді сукні. Стефка вільно зітхнула. Ну, це вже не страшно – в таких сукнях і місцеві дівки показуються. І ще помітила вдова, що невістка висла на руці сина від реготу.

Стефка як і раніше ходила на радгоспні роботи, вечорами доїла свою Красуню, а потім довго просиджувала, похнюпившись, у темного віконця. Діти відвідували Стефку не часто. Вони наїжджали наскоком і вічно поспішали. Розпихали по сітках і авоськах все, що давала їм мати, і зникали, немов їх і не було.

Припущення Стефи збулися. Орися привела на світ онука всупереч термінів від весілля. Але від цього бабиної любові до внучонка нітрохи не поменшало. Правда, привозили онука рідко.

У Романа з Катериною народилася дівчинка, яку бабуся бачила всього лише раз.

Захотілося Стефі подивитися на місці, як живуть її діти. Орися і Роман жили в різних містах. Першою вирішила Стефка провідати дочку. Зі слів Орисі, так вже їй добре живеться в місті. Мають нібито вони нову квартиру, килим у всю стіну і меблі блискучі.

Стефа не часто бувала в місті. Не любила вона його. Добиратися вона вирішила сама, щоб не відривати молодих від справи. Поблукала трохи серед будинків-близнюків, порозпитувала і знайшла потрібний будинок і потрібну квартиру. Кнопочку чорнявеньку натиснула у двері і сама злякалася: раптом вдома ні душі, і сиди, чекай, а курку в самий раз би в холодильник сунути. Але двері відчинив сам зять.

“Бач, обличчя кругленьке стало та й животик виріс, і справді непогано їм тут живеться”, – подумала Стефа, переступаючи поріг.

– Ой, мамка приїхала! – побачила Орися мати і заобіймала-зацілувала її тут же в передпокої.

– Ну, годі, годі, – зніяковіло бурмотіла Стефа, незвична до ласки.- Ти краще до онука проведи…

– Він спить, мам, – відразу чомусь з крику і вереску перейшла на шепіт Орися. Вона провела Стефу в невелику кімнатку, в якій стояло ліжечко. А в ліжечку, розкидавши пухкі рученята й ніжки в м’яких складочках, безтурботно сопів хлопчина.

– Округлів, підріс проти того, що бачила. Тьху, тьху, хоч би не наврочити, – голосним шепотом сказала Стефа.

Потім Стефа приступила до огляду квартири. Не брехала Орися. Було в житлі три кімнати, кухня, ванна і туалет. Був килим, правда, не на всю стіну, але великий – про такий Стефа ніколи і не мріяла, тому що знала: справжнього великого килима у неї ніколи не буде. Були і меблі “блискучі”. Але найбільше Стефі сподобалося, як дочка розпоряджалася зятем.

– Давай, мам, порозмовляємо, – пустуючи, сказала Орися і посадила мати в м’яке, низьке і незручне крісло.

– Ой, забула, – там же курка пропаде і масло, мабуть, потекло! – Підірвалася Стефа.

— Сиди,— сказала Орися і, повернувши голову до дверей, сказала:

– Любомире, там десь курка і масло, виклади в холодильник, будь ласка.

– Орисю, все зроблю, – долинув голос зятя, мабуть, з кухні.- Орисю, що на швидку руку – яєчню або картоплі підсмажити?

– Мам, яєчню або картоплю? – в свою чергу запитала дочка у матері.

– Ви вже самі вирішуйте, – збентежилася Стефа, лякаючись Орисиного розпорядництва.

– Любчик, мама каже, те й інше.

– Та що ти мелеш?! – замахала руками на дочку зніяковіла Стефа.

– Як наказано, – весело відгукнувся зять.

– Чого це ти з ним так? – неголосно запитала Стефа, думаючи, що дочка вирішила перед нею повикаблучуваться.- А раптом образиться? Я поїду, а що потім буде?

Орися розреготалась:

– Та що ти, мам?! У нас чіткий розподіл: я займаюся сином, він – господарством. А то, що я розпоряджаюся, так йому це навіть подобається. Любчику, тобі подобається, коли я розпоряджаюся? – знову повернула голову до дверей Орися.

– Тільки те й роблю, що чекаю твоїх розпоряджень, – жартівливо відгукнувся Любчик.

– Ось бачиш, – посміхнулася Орися.- Він же на роботі цілим цехом керує – набридає.

– Невже і керувати набридає? – здивувалася Стефа.

– Ще й як… – і Орися, не втримавшись, знову розреготалася.

Увечері бабуся грала з онуком на дивані. У Орисі розболілася голова, і вона, прийнявши препарат, вирушила в спальню. А у ванній довго гула пральна машина. Там зять прав пелюшки.

До душі припало Стефі життя дочки. Приїхала додому, так не могла нахвалитися старій Марії:

– Прямо скажу, королівське життя у Орисі! – розповідала Стефа сусідці. – Там один туалет чого вартий. Влітку-то і у нас нічого, а для зими той туалет надто хороший. А зять, Марійко, чисто золото. Орися то заплете його, то розпустить. Мяконький зять…

Минув ще якийсь час. В останній приїзд син висловив Стефі свою образу. Ось, мовляв, мати, ти до Орисі їздила, а до мене ні разу не зволила. Як не приїдеш цього літа, і я перестану приїжджати в село. Злякалася Стефка. І хоч як і раніше не подобалася їй невістка, вирушила в гості.

І знову по адресу знайшла Стефа тепер уже квартиру сина. Натиснула вона боязко біля дверей чорну кнопочку, і на порозі з’явилася Катерина.

– Стефа Олегівна! – вигукнула невістка і розцілувала свекруху в обидві щоки. А назустріч вже йшов Ромашка.

– Так ось, мамо, – весело сказав син. – Якби не налякав, так і до наступного року не приїхала б.

Розпарений, з запахом мила і мокрою білизною, Ромашка розцілувався з матір’ю. А за спиною у нього звідкись гуло вимогливо і клацало.

– Проходь, мамо, – все так само весело сказав Ромашка. – Я миттю – тут у мене одна дрібниця залишилася…

– Сам переш? – здивувалася Стефа.

– Ні-і, машиною, – вже з ванної відгукнувся син.

Назустріч бабці невістка винесла півторарічну онуку. Онуку Стефка любила, тому що дівчинка дуже була схожа на Ромашку. З онукою на руках обійшла Стефка все житло молодих. У Ромашки було простіше, ніж у Орисі. Але все одно квартира Стефі дуже сподобалася, хоч і “туалет” був в одній кімнаті з ванною.

Після вечері невістка розклала по всьому столу книжки і почала щось почитувати та пописувати. Зрідка вона відривалася від свого заняття, дивилася на дочку, щебетати біля свекрухи, і ласкаво посміхалася обом. Ромашка чимось гримів на кухні і лив воду з крана. Взявши внучку на руки, Стефа пішла на кухню до сина.

– Важко тобі мабуть? – жалісно напівпошепки сказала вона.- На роботі натрудишся та ще й вдома все жіноче робиш.

– Ну що ти, мам, – з докором подивився на неї Ромашка.- Мені в квартирі все в радість робити, а їй – час. Університет закінчує. Вона у мене хороша і розумниця, не в приклад мені, неуку.

“Підім’яла, підім’яла Ромашку Катерина”, – думала жінка. І залишилася незадоволеною відповіддю сина. І потім, вночі, перевертаючись на дивані у великій кімнаті, Стефа вгадувала важкі кроки Ромашка там, в спальні. “І по ночах до малятка встає, бідний”, – ще більше журилася Стефка.

На зворотному шляху додому Стефка дуже вже хотіла зустрітися з Марусею. Їй не терпілося розповісти старій про те, що Катя “підім’яла” її Ромашку і тримає його під каблуком.

А ввечері, подоївши свою Красуню, зажурилася Стефка, сидячи біля темного віконця.

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page