Справа в тому, що я переїхала до дочки в Київ з Чернігівщини не з власної волі, наше село дуже зачеплене, страшно там було, а зараз нормальних умов для життя немає.
І ось так сталося, що я випадково підслухала телефонну розмову своїх дітей. Дочка казала Роману:
– Забери її, я не можу з нею жити. Ми ж домовлялися! Я не вірила своїм вухам, адже й подумати не могла, що стала тягарем для Полінки.
Мого чоловіка вже два роки на світі, діти виросли та завели свої сім’ї. А я займалася господарством і перебувала наодинці з природою.
Коли я переїздила до Поліни, забрала всі наші з чоловіком грошові збереження від продажу його хати, корів і свинок. Я розділила гроші між дітьми – вони попросили.
Спочатку мені подобалося жити з донькою та її сім’єю. Але з кожним новим днем я все більше відчувала себе зайвою.
А тепер ще й ця телефонна розмова! Стало зрозуміло, що дочка хоче мене позбутися, але мій син не горить бажанням забирати мене до себе. Адже в нього теж своя родина.
Коли я почула слова Поліни, твердо вирішила, що якнайшвидше сама переїду. Але йти мені було нікуди, в село я не хочу повертатися, там двір зруйновано і будівлі частково, а грошей відновити це все в мене тепер нема. Можливо, потім продам будинок, але зараз в такому стані кому він потрібен?
Я сіла в машину (добре вона в мене залишилася) і поїхала за місто. Просто хотілося побути на самоті. Того ж дня після обіду мені зателефонувала студентська подруга Наталя, яка живе у передмісті столиці, і запросила на каву. Я погодилася.
Ми зустрілися і я не витримала – зі сльозами розповіла Наталі свою сумну історію. Вона побачила, що я плачу і запросила до себе додому. Я розповіла їй свою історію, і мені полегшало. Трохи подумавши, Наталя сказала:
– Олено, а я ж зовсім сама в цьому великому будинку тепер. Син поїхав у Польщу на навчання, зовсім пусто стало. Може, ти поживеш у мене якийсь час, га?
Пропозиція подруги зворушила мене до глибини душі. Ми завжди були у добрих стосунках із Наталею, підтримували багато років зв’язок і дружбу. Тому я відчула, що мені треба погоджуватися.
Коли я забирала з квартири доньки свої речі, Поля навіть не поцікавилася, куди я йду. Я просто не могла повірити, що виростила таких байдужих дітей.
Жити з Наталею нам виявилося дуже легко. Ми відразу домовилися про те, яку частину комуналки я оплачуватиму, і про інші дрібниці. Нам часто телефонує її син син. Він був дуже радий, що я переїхала до його мами. Якось Діма сказав мені:
– Тітко Оленко, ви від мами нікуди не їдьте. Добре їй з вами дуже, правда. Я боявся їхати так далеко, не хотів залишати її одну. Але тепер у неї ви, і в мене теж! Спасибі вам.
Я досі ще не можу змиритися з думкою, що для своїх дітей я виявилася непотрібною. Вони отримали, що хотіли, і були готові покинути мене. Не впевнена, що зможу пробачити їх колись.
Але як мені тепер спілкуватися з моєю онукою? Наталя каже, що я можу привозити її до нас додому. Але боюсь, що моїй доньці це не сподобається. Ось тут я прямо не знаю, що ж робити, хоча дуже скучаю за Улянкою.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.