Один із моїх друзів одружився досить рано, у 21 рік. У шлюбі прожили лише п’ять років. Нажили якесь майно, квартиру. При розлученні друг все це залишив дружині та дочці, а сам перебрався до батьків.
Аліменти платив вчасно, часто відвідував доньку, дарував багато подарунків. Але в особистому житті не клеїлося, доки на дні народжені познайомився з дівчиною.
Його ровесниця. Із самого початку вона не приховувала, що вже два роки у розлученні і є син. Друга це анітрохи не збентежило.
Спочатку спілкувалися, було кілька побачень. Спочатку все складалося просто чудово. Невдовзі вирішили жити разом.
Оскільки своєї житлової площі у неї теж не було, то вирішили винаймати квартиру. Стали жити утрьох. Як і раніше, все було добре. За півроку одружилися і тут почалося.
Батько дитини аліменти не платив і взагалі у житті колишньої дружини та сина не з’являвся.
Після весілля нова дружина поставила умови. Тепер це твій син, ти маєш любити його як свого. Дитина часто вередувала і ось одного разу друг вирішив поговорити і пояснити, що так не можна робити. Дружина влаштувала.
«Ми тебе взяли в свою сім’ю, ти нам ноги маєш цілувати, а не так поводитися. Вихователь знайшовся». Перший дзвіночок продзвенів.
Друг продовжував бачитися зі своєю дочкою. На що почув таке. «Моєму синові потрібно те й се, грошей у нас не вистачає, а ти туди їх несеш.
Хто твоя сім’я вони чи ми? Мого сина до зоопарку не можеш зводити, а ту й у кіно та на атракціони». Так тривало ще рік, після чого друг пішов і подав заяву на розлучення.
І таких історій я чув досить. Чомусь такі жінки хочуть, щоб їхню дитину сприймали, як свою. Але прийняти чужого вони можуть.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua