З першим чоловіком жили не дуже добре. Він весь час ревнував, при цьому сам мені і зраджував. Звинувачував, що перестала його любити і тому подібне. Я все надіялась, що остепениться, зрозуміє, що таке сім’я (у нас вже ріс синочок), що ми маємо бути на першому місці, а не друзі. Не вийшло.
Після розлучення більше не хотіла заміж. Через три роки в моєму житті з’явився Анатолій, одружений. Пручалася, як могла. Два роки приділяв знаки уваги і я “здалася”, думала все одно не одружуватися, сім’ю не кине, а мені родина більше ні до чого, вистачить, пожила.
Багатьом жінкам він подобався, на роботі половина жіночого колективу сходили від нього з розуму, а він обрав мене. Ми стали зустрічатися. Я його дійсно полюбила. Через 2 роки він хотів залишити сім’ю, але його дружина зробила так, щоб він їх не покинув.
Згодом я намагалася перервати наші відносини, сподівалася зустріти іншого і вийти заміж. Та коли уявляла іншого, розуміла, що крім нього мені ніхто не потрібен.
Так, це принизливо бути з ним цілих 16 років. Моя мама знала про Анатолія, просила зупинити ці відносини, говорила, що неправильно роблю по відношенню до його дружини, що він побуде зі мною трохи і кине, коли я вже нікому не буду потрібна.
Для себе я вирішила, що, скільки нам з ним відведено, стільки і буду, тому що люблю, тому що це мій чоловік. Потім він захотів дитину, і я йому народила дівчинку, допомагав до року, а далі у нього сталося горе – захворів і пішов з життя його єдиний синочок. Але він залишався поруч з дружиною ще три роки, після всього, при цьому приїжджав до нас, бачився з дочкою, спілкувався. Офіційно її визнав, дав своє прізвище при народженні.
Його дружина теж намагалася налагодити з моєю дочкою відносини, забирала з ночівлею в гості разом з ним. Мама казала, що я втрачу дитину, що вони її у мене заберуть. Його дружина хотіла, щоб я їм віддала свою дочку, але я відмовилася. Звичайно розуміла, що можливо після втрати сина він дружину не залишить і буде для нас тільки “вихідним” татом.
Після народження дочки він не став приховувати стосунки зі мною від дружини. Яких зусиль нам всім довелось перетерпіти, щоб адекватно реагувати один на одного з його першою дружиною. Його дружина, вона дуже його любить, після трьох років жалоби за сином, вона зібрала його речі і відправила його до нас, сказала: “раз зі мною не знайшов щастя, може в іншій родині його знайдеш”.
Зараз ми разом, дочка росте в повній сім’ї, з першою дружиною він спілкується по роботі, якщо потрібно допомагає. Ми вже 22 роки як разом, з них 6 років в офіційному шлюбі. Весь цей час я завжди уявляла собі тільки найгірший з варіантів, ніколи не сподівалася, що він буде жити зі мною, розраховувала лише на себе, заробляла, як могла, доньці було п’ять місяців, коли я вийшла на роботу, треба було платити няні, за навчання сина, купувати їжу та одяг дитину.
Дочку народила дійсно для себе, тому що син, це син… Діти це те, що залишиться з нами до кінця життя.
Всі ці 22 роки Анатолій каже, що я його половинка, і я це відчуваю. Бажаю всім знайти свою половинку. Як часто ми поєднуємо своє життя не з тією людиною, і як складно знайти свою.
Не судіть строго…
Передрук без посилання на ibilingua заборонений!
Фото ілюстративне – tden
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
