– Так вони навіть у гостей не запитали, хто тут тримається посту, хто ні! Це я сьогодні розказую своїй мамі, як ми вчора з чоловіком і дітьми сходили на ювілей до наших спільних друзів.
Прийшли, а в них на столі оливки, салатик з капусти, горішки, насіння, червоне сухе, хлібчик – і все. Бо вони, бачте, дотримуються посту. Зібрали в хаті гостей, 10 чоловік, і оце пустим столом їх годували.
А ми подарували 200 доларів, бо у господині ювілей.
– Ну це ні в які ворота, – зітхає мама. – Запросили людей, а годувати не збиралися?
– От і я кажу! – емоційно відповідаю. – Ну хоч би попередили, що отак буде. Ми ж з Тарасом цілий день на ногах, на роботі, не їли нормально. Думаємо: «От підемо на ювілей, посидимо, поїмо, наситимося». А тут – «святий дух» і склянки з водою!
Мама фиркає в слухавку. Вона, як і я, не любить оцих показових демонстрацій релігійності. Вірити – будь ласка, постити – будь ласка, але коли запрошуєш людей, будь добрий, враховуй їхні потреби теж.
– Тарас мій взагалі випав в осад. Сидить, дивиться на той пісний стіл і шепоче мені: «Може, хоч оселедця винесуть?» А я вже бачу, що ні, не винесуть, – зітхаю.
– А діти що? – питає мама.
– Діти взяли по шматочку хліба з салатом, похрумтіли горішками – і все. Добре, що не маленькі, а то було б важко їх утримати.
– А інші гості?
– Та всі здивовані не те слово. Сидимо, дивимося один на одного. Видно, що дехто теж не в курсі був. Один чоловік, я так зрозуміла, чоловік сестри ювілярки, шепоче своїй дружині: «Щось ми не так зрозуміли? Це справді ювілей?»
– А хтось питав у господині?
– Та де там. Вона весела, щаслива, каже: «Дякую, що прийшли! Ми ось у піст не їмо нічого зайвого, духовно очищуємось».
– Так, духовне очищення – це добре, – бурчить мама, – але до чого тут гості? Треба було нікого не збирати просто.
– Ось і ми не зрозуміли. Чоловік мій не витримав, каже: «Треба було хоч картоплі зварити. Або рибки. Ну щось нормальне!» А вона так невдоволено подивилася на нього: «Ну, хто постить, той розуміє. А хто не постить – то їхні проблеми».
– Хамство якесь і не повага до гостей, – каже мама. – А всі ж з подарунками!
– Ото ж бо й воно! – підтверджую я. – Я ж не проти посту, але коли запрошуєш людей, подумай про них!
– І що, всі так і просиділи голодні?
– Та ні. Після тостів трохи потерпіли, а потім половина компанії злиняла. Ми теж довго не сиділи. По дорозі заскочили в ресторан, бо ж голодні, як вовки.
– Правильно зробили.
– Але мені досі неприємно, – зітхаю. – Ми ж не просто так прийшли. Подарували гроші, витратили час, хотіли розділити свято. А тут таке ставлення отримали.
– Ну, що ж, – мама міркує, – в людей свої погляди. Але не варто було гостей так ігнорувати.
– Ото ж бо й воно! І що тепер? Запрошувати їх до себе я не хочу, бо після такого у мене неприємний осад. Але й псувати стосунки не хочу.
Як правильно вчинити? Щоб і не зіпсувати стосунки, але й не залишити це просто так?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
