Влаштували ми з чоловіком до себе у магазин дружину дівера, а Уляна почала красти продукти. Свекруха її виправдовує – ми мало їй платили, виявилося.
– Так ви ж Улянці мало платили, ось тому вона і брала сама трохи! – пояснила мені свекруха вчинок жінки чоловікового брата. Ну, як на мене – це не виправдання. Не вистачає тобі зарплати – скажи, щось будемо разом думати, або роботу кращу йди шукай.
Щоб я ще раз пішла на поводу у свекрухи Раїси Іванівни та відгукнулася на її прохання! Попросила влаштувати до нас у магазин дружину її молодшого сина, ми влаштувал Уляну, а та почала продукти виносити. Її б у поліцію здати, але я пожаліла, а свекруха стіною встала – це ми самі винні, мало дівчинці платили.
Ми з чоловіком живемо у селі. У нас впорядкований будинок, двоє дітей та свій невеликий бізнес – магазинчик. До того ж, чоловік працює віддалено, тож грошей нам у сім’ї вистачає.
У цьому ж селі живуть батьки чоловіка та його молодший брат Артем із дружиною Уляною. Девер їздить працювати до міста, а його дружина, яку він привіз свого часу з цього міста, вже півроку сидить без роботи. Раніше вона працювала в магазині біля залізничної станції, а потім її звільнили. Причин я не дізнавалася, а дарма, як потім виявилося.
Ми із чоловіком Романом познайомилися під час навчання в університеті. Я сама теж міська, тож пропозицію чоловіка переїхати до села спочатку сприйняла у штики. Але коли у місті з роботою зовсім розладналося, вибору не лишилося. Мої батьки живуть на Франківщині, у невеликому місті, до них було їхати не варіант, а в селі у батьків чоловіка великий будинок, де на той момент жили свекруха, свекри та молодший брат чоловіка Артем.
Ми переїхали десять років тому. Спочатку я плекала мрію повернутися назад у місто, але потім якось звикла, мені сподобалося. Через два роки ми вже купили окремий будинок і поступово почали його розбудовувати під себе. Зараз я вже не уявляю своє життя у місті, а під час останніх подій у світі дуже тішилася, що ми можемо спокійно виходити та гуляти у саду, а не сидіти у бетонній коробці.
Магазин ми купили п’ять років тому. Потроху почали розширювати асортименти, клієнтів завжди вистачало. А останнім часом наше село стало активно розростатися, городяни вирішили обзавестися будинками. Тож клієнтів побільшало, як і турбот.
За прилавком зазвичай стояли я та моя змінниця, ми працювали два дні через два. Але рік тому я народила дитину, тож працювати в такому графіку вже не могла. Довелося шукати ще одного продавця. Знайшла швидко, у новій працівниці мене все влаштовувало, але нещодавно вона попередила, що вони з чоловіком збираються за кілька місяців переїжджати, тому мені потрібно підшукувати їй заміну.
Про це я обмовилася свекрусі, яка відразу вчепилася в мене – візьми Уляну, дружину Артема.
– Вона вже й у магазині працювала, знає, що та як, має досвід. а це важливо. Та і їм гроші не зайві, зараз тільки син працює, – умовляла вона мене.
Про їхню ситуацію я знала. Уляна пробувала влаштовуватись у місто, але не протрималася й трьох тижнів – вставати рано, їхати далеко, їй це все важко. Звільнилася і вже півроку сидить вдома, а Артем заробляє не мільйони. Якби не допомога Раїси Іванівни, то не знаю, чим вони платили б свою іпотеку і на що жили.
Я вирішила, що це непоганий варіант. Дітей у них поки що немає, до роботи Уляні близенько – десять хвилин неспішним кроком. Зустрілася з нею, пояснила, що за робота, який графік, яка зарплата. Її все влаштувало.
Почала працювати. Дівчатка її навчили, все розповіли. Та й премудростей у цій справі небагато, насправді. Я місяць поспостерігала, а потім мені стало не до того, діти почали по черзі носами шморгати, і я на якийсь час випала з робочого процесу. У нас у магазині все давно вже налагоджено, тому моєї пильної постійної уваги там начебто і не потрібно.
Нещодавно донечки нарешті одужали обидві і я почала займатися справами, що накопичилися. А у магазині, на мій подив, все було не так гладко. Влаштувала ревізію. Не сходилися в мене цифри, хоч ти трісни. Раніш такого не було. Були іноді дрібні нестикування, але щоб стільки й одразу, то ні.
Тетяна, жінка, яка працює у мене з перших днів, ховаючи очі, припустила, що справа може бути в новій співробітниці Уляні.
– Я нікого не хочу звинувачувати, але мені здається, що вона виносить товар, – зробивши над собою зусилля, озвучила Тетяна свої підозри.
Я прикинула, що всі незрозумілі моменти почалися саме з того часу, як я перестала контролювати роботу родички. Уляна пройшла випробувальний термін, тому тепер сама відкривала та закривала магазин у свою зміну. Я вирішила це питання з’ясувати.
Камери в магазині стояли давно, але останні чотири роки вони не працювали, щось у них зламалося. Потреби в них не було, тому лагодити їх одразу ніхто не кинувся, а потім забули. Але тут я попросила Романа привести їх у робочий стан. Він здивувався, але моє прохання виконав.
Ось по цих камерах я і з’ясувала, що Уляна безсоромно виносить продукти та речі з магазину. У борговий зошит вона нічого не записує, гроші в касу за них не кладе. Причому, виносить не макарони та хліб, а ковбаси, сири, постільну білизну.
Я спостерігала це кілька тижнів, а потім пішла з нею розмовляти. Довго роздумувати не стала, показала записи камер і оголосила, що її звільнено. Уляна не виправдовувалася, зиркнула зло, ключі шпурнула на стіл і пішла.
Піднімати бурю в склянці і всім розповідати, що робила Уляна, я не стала. Не хотілося виносити сміття з хати, справа ж майже сімейна. Свекруха сама до мене прибігла з претензіями – чому я звільнила бідну дівчинку. Їй я сказала правду. Раїса Іванівна хвилин на п’ять замовкла, а потім видала.
– Ну ти сама винна. Платити треба було більше! На таку зарплату прожити неможливо, ось дівчинка й виходила із ситуації!
Мабуть, за роботу два на два з дев’ятої ранку до восьмої вечора треба було платити не 13 000 гривень, а сімдесят три. Раїсі Іванівні я доводити нічого не стала, сказавши, що бідолашна дівчинка може радіти, що я не здала її в поліцію. Більшого для цієї сім’ї я не можу зробити.
Свекруха ще й Роману нажалілася, що я так некрасиво з родичкою вчинила, але чоловік їй відповів ще грубіше, ніж я. Тепер мама чоловіка на нас ображена, як і Уляна, та молодший брат чоловіка.
Спілкуватись я з ними я зовсім не хочу та й немає потреби, а замки в магазині про всяк випадок поміняла і камери тепер працюють завжди. Хтозна, чого ще чекати від таких родичів. Ну, зате буде мені певний досвід, згодиться на майбутнє.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
