Так вже вийшло, що моя родина вимушено покинула наш дім в Харкові, ми переїхали в Ужгород, де вже багатенько рокім живе з родиною моя рідна сестра, вона туди заміж вийшла. Ми тут орендували житло, на роботу влаштувалися.
нам дуже подобається Західна Україна, люди місцеві. От тільки те, що я побачила в родині сестри Люди, це просто нікуди не налазить. Такі події – а вони 5-тим!
Спостерігаю за їхнім життям і думаю: невже їх влаштовує таке життя?
За два роки після весілля Люда вже на родила двох діток. Причому, жили вони бідно ще тоді.
Минали роки, і сестра народила ще двох малюків, знову одне за одним. Нині Людмилі 35 років, і вона при надії п’ятою дитиною. І все це відбувається на тлі того, що у сім’ї у них справжній балаган, а в країні такі події!
Ви самі розумієте: прогодувати стільки ротів досить складно. Для цього потрібні гроші та інші ресурси. Та банально погратися з кожним, приділити увагу.
Зрозуміло, Люда не працює. Гроші до будинку приносить лише чоловік. Але є нюанс.
Захар, зять, – поганий чоловік. Я чую, як він постійно репетує на Людмилу і дітей, він завжди всім незадоволений. Любить зазирнути до пляшки, бо він, мовляв, втомлюється. Робить він це систематично, як я зрозуміла. Якось у мене з ним виникла навіть суперечка через це.
Якось я пішла до сестри вже у вечері, почула з квартири крики ще на сходах. У відповідь мені нахамили і сказали тримати рота на замку і взагалі не пхатися до них. А я ж принесла дітям гостинці й речі, які мені дали в благодійному фонді, але моїм дітям вони не підійшли.
Збентежена, я відразу викликала поліцію. Треба віддати поліцейським належне, вони зуміли втихомирити зятя. Після того випадку ми з ним навіть вітатись перестали. А Люда стала ще сумнішою, ніж вона була зазвичай.
Недавно я прямо запитала сестру, навіщо вона це терпить, чи не потрібна їй допомога? Адже у наші дні є безліч центрів, які допомагають жінкам та їхнім дітям, особливо зараз.
Але Люда впевнено заявила: «Не переймайся, все гаразд. Можеш не переживати».
Я не знала, що робити. Не буду ж я через її “не хочу” пропонувати свою допомогу. Все-таки йдеться про дорослу жінку, яка має свою голову на плечах.
Сестрі народжувати за кілька місяців. Дивлюся на її дітей, і гірко стає. Ні про яке щасливе дитинство тут і не йдеться. Бідолаги харчуються аби як, бліді всі. І речі один за одним доношують!
Ми від бойових дій втекли, але живемо набагато краще, я і чоловік працюємо, двоє доглянутих дітей-школярів маємо.
Але найгірше навіть не це, а те, що 2 тижні тому не стало зятя Захара. Овдовіти у 35 років із п’ятьма дітьми – не про таке мріяла Людмила, я впевнена. Не уявляю, що вона збирається робити далі.
Але мені її чомусь зовсім не шкода. Ніколи не розуміла людей, які заводять стільки дітей, не думаючи про їхнє майбутнє.
А ось дітки такого не заслужили! Що ж на них чекає тепер? Я не уявляю, що робити: втручатися в життя сестри й племінників, чи лишити їх у спокої, нехай пливуть течією життя самостійно?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
