Ольга Тарасівна, мама Богдана, умовляла мого чоловіка взяти іпотеку. Зрозуміло, не для неї, а для нас із ним. Хоча ми живемо окремо, у квартирі, яка дісталася мені у спадок.
Кілька років усе було добре. А потім свекруха вигадала собі, що її син повинен заробити собі на квартиру. А я, як порядна дружина, мушу йому допомагати.
– Ну і що, що маєш квартиру? Ти на неї заробляла? Ні. Мамочка з татком залишили. Кожна людина має купити собі житло. Тож твоя нерухомість — не рахується, – сказала свекруха.
Якби обставини склалися інакше, і мої батьки були б живі-здорові і досі жили в цій квартирі, я б із радістю пішла заробляти собі на житло. Але так вийшло. Плюс – я люблю чоловіка і не планую розлучатися. Я впевнена, що ми з Богданом проживемо аж до старості. І сенс влазити у іпотеку? Навіщо?
– Про дітей подумайте. Їм потім віддасте, буде старт у житті, – повчала нас Ольга Тарасівна.
Ось тільки щось своєму сину вона старт у житті не дала.
Та й взагалі, що за нісенітниця – дітям потім квартиру віддати? Ну, не знаю. До 18 років ми їх будемо годувати-поїти-одягати. А то й більше, якщо навчатись у виші добре будуть. Скільки сил буде вкладено, скільки хвилювань. Може, я неправильна мати, але я чекаю з нетерпінням, коли діти виростуть і будуватимуть свої життя окремо від нас із чоловіком. Ми з чоловіком зможемо пожити для себе, балуючи онуків. А ще й платити 20-30 років іпотеку за квартиру дитини може хтось і погодиться. Але я – пас. На інститут – так. А питання із житлом діти потім нехай самі вирішують. Допоможемо, чим зможемо, але не більше.
Наступним аргументом було:
– Сину, а якщо ви розлучитеся, куди ти підеш? Треба тобі, Богданчику, квартиру, треба. Ви молоді, швидко розплатитеся.
Так, я не дочула. Квартира стала потрібна вже не нам із чоловіком, а лише одному Боді. На випадок розлучення. Але розплатіться! Тобто, у розплаті мені теж належить брати участь? Саме це я й спитала.
– Ти, як дружина, маєш підтримувати свого чоловіка у всьому. У горі та радості, у щасті та у бідності. А з огляду на нинішні реалії – і в іпотеці також, – усміхнулася Ольга Тарасівна.
– А квартира буде не нашою, а вашого сина? Щоб при розлученні йому було куди йти? Я вас правильно зрозуміла?
– Так. Не у мене ж він житиме. А краще буде, щоби квартира на моє ім’я купувалася. Мені банк в іпотеці не відмовить. Візьмемо на моє ім’я, а ви платитимете, – поділилася свекруха своїми висновками.
Чоловік із мамою погодився.
– Вона має рацію. А раптом між нами щось? І що, мені на вулицю йти жити? Купимо, здаватимемо, грошей додаватимемо і платити будемо. На однокімнатну і додавати трохи треба буде, а мені вистачить однушки. І на перший внесок ми маємо – ми ж на машину копимо.
Добре. Потрібна чоловікові квартира – будь ласка. Але на таких умовах, якщо іпотека та квартира на свекрусі – я в цьому не братиму участі. Коли я озвучила свою пропозицію, як це все виглядатиме, чоловік і свекруха чомусь не зраділи.
– Хочеш квартиру? Гаразд. Але буде так: ти забираєш половину коштів, що лежать на машину, і робиш із нею все, що хочеш. Ми з тобою прописуємо і прораховуємо витрати на побут, половина з тебе, половина з мене. З рештою своєї зарплати, ти можеш робити все, що хочеш. Хочеш – копи, хочеш – іпотеку плати. Так буде слушно. Вибач, але в чуже житло я не бачу сенсу вкладатися.
– Та чому ж житло чуже? Воно ж ваше буде? – закліпала очима Ольга Тарасівна.
– Було б наше, було б на нас оформлене. А те, що буде оформлено на Вас, мені – чуже. І платити я за це не буду, – пояснила я.
Богдан почав пояснювати, що без мене нічого не вийде. І на перший внесок, без моєї половини, йому не вистачить. І залишків зарплати теж навряд чи вистачатиме.
– Ти ж здавати квартиру зібрався? Сам сказав, що додавати треба трохи. Отже, на все тобі вистачить, не хвилюйся, – заспокоїла я чоловіка. — Якщо що – у борг дам.
І тут свекруха сама все зіпсувала.
– Що означає – здаватиме квартиру та гроші додаватиме? Я й сама здавати можу! – сказала мама Богдана, відразу зрозуміла, що ляпнула, і почала виправдовуватися: – Ой! Що я кажу? Я зовсім не хотіла це сказати. Так, точно, сину, ти здаватимеш квартиру, вона ж твоя буде, адже ти мене знаєш – мама за тебе горою, я тебе не обдурю.
Ось, що потрібно було довести. Не про сина Ольга Тарасівна дбає, зовсім не про сина. Чоловік, почувши слова матері, замислився.
Епопея з іпотекою закінчилася, не розпочавшись. Богдан від цієї ідеї відмовився, повідомивши матері, що краще буде щомісяця мені на квіти та сюрпризи витрачатись, щоб шлюб міцніший був. Бачили б Ви, як її перекосило.
Дякуємо Вам, Ольго Тарасівно, за Ваше «застереження»! Дякую, що язик у Вас швидше працює, ніж розум. А взагалі, нормальна у мене свекруха.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
