fbpx

Так, я не гарна, і Денис – удівець з трьома дітьми – був моїм шансом. Я вийшла заміж, чим порадувала всю рідню. Денис ніколи мене не любив, але я була йому потрібна. У нас народився спільний син. Я не була щаслива – домашня робота, чужі діти, які мене наче й люблять, але не достатньо, аби я відчула себе їхньою справжньою матір’ю. А може це я не змогла їх по-справжньому полюбити, але – виростила. Діти виросли, а чоловік примушує доглядати його колишню стару тещу. Маю вибір у 53 років – життя з нелюбом і чужа мені баба, або – закордон і все спочатку

Так, я не гарна, і Денис – удівець з трьома дітьми – був моїм останнім шансом. Я вийшла заміж, чим порадувала всю рідню. Денис ніколи мене не любив, але я була і є йому потрібна. І ось чому. Але що мені тепер робити – я не знаю.

Про те, що я не гарна, я знала ще з дитинства. На мою симпатичну усміхнену на два роки молодшу сестричку всі звертали уваги, а я рано усвідомила, на її фоні я – оте каченя з відомої казки Андерсена. Але наші батьки, дякувати їм, не робили між нами різниці, тому я зростала щасливою дитиною, в любові й турботі.

Гірше стало пізніше, вже в коледжі, а потім в університеті. Коли мої подружки бігали на побачення, а потім про них щебетали, обговорювали при мені це все, а на мене взагалі ніхто з хлопчаків не звертав уваги. Бо через те, що я знала про свою непривабливість, я ще й стала нелюдимою.

Так, я гарно вчилася, закінчила з відзнакою і школу, і коледж, і університет. Але щасливою від того не стала. Бо не було в мене того, що робить жіночі очі сяючими і радісними – чоловічої уваги й кохання. Ні, я звичайно, закохувалася, але це було односторонньо і нерозділено.

йшли роки, я вже мала хорошу роботу, а мої ровесниці – свої сім’ї і діток. Моя сестричка теж зустріла свою долю і через пару років спільного життя вони з чоловіком виїхали працювати й жити в Іспанію, у них народилися близнята. Я вже й не сподівалася, що й мене може чекати родинне щастя, просто раділа за сестру й подруг.

І тут на дні народження колеги – зустріч з Денисом. На 9 років старший за мене, удівець і батько 3-х дітей.

Денис. можна сказати, був моїм останнім шансом. Я вийшла заміж, чим порадувала всю рідню. І у мене також, як у нормальної жінки. почалося сімейне життя: діти, посуд, прибирання, турбота про дітей.

Денис ніколи мене не любив, я цен прекрасно розумію. Але я була і є йому потрібна – його діти мене прийняли і старалася робити все, щоб бути їм хорошою мачухою. У нас з Денисом народився спільний син, Ярослав. Він став моєю головною радістю в житті.

в цілому ж я не була щаслива – домашня робота, чужі діти, які мене наче й люблять, але не достатньо, аби я відчула себе їхньою справжньою матір’ю. А може це я не змогла їх по-справжньому полюбити, але – виростила. З чоловіком ми швидко зрозуміли, що маємо мало спільного і про спорідненість душ в нашому випадку мова не йшла.

Я знала про пригоди чоловіка, але навіть не ревнувала, тобто перестала ревнувати і змирилася з плином років. Він нормальний чоловік. чого ж там. Дивно, але й у мене на стороні в якусь мить стався роман, і тривав кілька років, я була щаслива, але мого коханого забрало небо. Він також був одружений, але щастя в подружньому житті не мав.

З часом, вже ближче до сорока років, я навчилася любити себе і приймати свою зовнішність, навіть умію підкреслити якісь свої родзинки. Це притаманно багатьом жінкам, виявляється – приймати себе не в юності, а вже у старшому віці.

Час минав, життя якось – та жилося. Всі роки діти Дениса спілкувалися дуже тісно зі своєю бабусею по матері – Клавдією Романівною, адже мами Дениса вже давно нема на світі. Денис і сам дуже прив’язний до колишньої тещі, завжди мчить до неї, усіляко допомагає. І мені це ніколи не заважало в принципі. З моїми батьками Денис близьким не став.

І ось тепер всі наші діти виросли, розлетілися по містам і іншим країнам. А Клавдія Романівна, яка відписала квартиру рідним онукам, майже злягла. І Денис хоче у березні забрати її до нас у трикімнатну квартиру, а мене чоловік примушує доглядати його колишню стару тещу.

Я цього дуже не хочу! До того ж, мне все частіше відвідують думки про розлучення, аде з чоловіком нас мало що поєднує. Т а Денис і чути про таке не хоче – каже, що ми родина, діти нас люблять і для них це буде дуже неприємно. А я чомусь вважаю, що дорослі діти все зрозуміють.

Треба сказати, що останні два роки моя сестра наполегливо кличе мене в Іспанію – і жити є де, і робота мені знайдеться. Не проти і Ярослав, говорить, що підтримає моїх батьків, але вони ще досить бадьорі люди  у свої 74 і 77 років.

Ось такий я маю вибір у 53 роки – життя з нелюбом і чужа мені баба, або – закордон і все спочатку, в невідомість у такому віці. Я людина не дуже впевнена по життю, тому й вагаюся, стоячи на цьому роздоріжжі.

Тут – батьки, син, спільна з чоловіком квартира, все рідне і звичне. Денис який не який, але надійний і свій. І перспектива ще кілька років доглядати чужу для мене жінку. А в Іспанії – рідна сестра і не відомість. Чи сподобається мені, чи звикну? Як би ви вчинили на моєму місці?

Автор – Олена К.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page