fbpx

Таким життям Наталка жила з року в рік: Вітя час від часу пропадав. Не далеко він “відчалював”, всього-на-всього на сусідню вулицю, де жила мати-одиначка Тетяна. Не раз геть чужі люди до неї приходили, і розказувала історії про її чоловіка, а та вперто закривала на це очі. – Мамо, і скільки все це триватиме? Невже знову пробачиш?

Таким життям Наталка жила з року в рік: Вітя час від часу пропадав. Не далеко він “відчалював”, всього-на-всього на сусідню вулицю, де жила мати-одиначка Тетяна. Не раз геть чужі люди до неї приходили, і розказувала історії про її чоловіка, а та вперто закривала на це очі. – Мамо, і скільки все це триватиме? Невже знову пробачиш?

“Вибач, Наталю! – заливався Віктор сльозами, – лихий попутав, ніколи такого більше не повторю! Дітьми ручаюсь, вибач! Нема мені без тебе життя!”

Дружина жалісливо дивилась на нього, гладила чоловіка від гіркого каяття і примовляла: “Ну, гаразд, прийшов же. Значить усе добре. Не плач!”.

А сама думала: “Дивно, раніше менше, ніж на два тижні, не йшов. А в цей раз – всього два дні. Я і не чекала його так швидко. Навіть борщу не зварила”.

Повторюючи її думкам, старший син Юрчик відірвався від своїх зошитів і філософськи заявив: “Тату, ти на цей раз чогось рано. Виперли чи що?”

Скиглення припинилося, і батько строго подивився на сина. “Ох який дорослий став?, – подумав він, а вголос сказав, – тихо малий! Мовчати, коли дорослі розмовляють”.

“Щось син зовсім перестав мене поважати, – думав він, – це все – її виховання! Давненько я його не вчив! Треба якось зайнятися”.

Але Юрчик не вгавав: “Мам, і що? Знову пробачиш? Я тут в книжці одній прочитав, що зрадники не змінюються, у них натура зрадницька до кінця життя”.

“Ну, це вже занадто! –  Віктор схопився. – Зараз я тобі покажу!”

“Чого покажеш то? Те, що тітці Тані показував?”.

Вітя насупився від обурення і хотів було підійти до сина, але натрапив на погляд дружини, спокійний, втомлений і якийсь інший, нерідний.

“Та ви чого? Геть голову втратили? Подумаєш, мужик відпочив пару днів! Кінець світу, чи що?”

Дружина повернулася і пішла на кухню, мимохідь кинувши: “Їсти будеш?”. Вона йшла і думала: “А син то який? Виріс”.

Вітя поплентався в кухню і сів за стіл. Наталка мовчки розігріла вчорашні котлети, порізала хліба, виклала помідори і сіла поруч.

“Нам треба поговорити, – тихо, але твердо початку вона, – ти сам бачиш, діти ростуть. Раніше твої витівки були тільки нашою з тобою справою. Я могла прощати або затаїти образу, в будь-якому випадку це було тільки моєю проблемою. Але все змінилося.

Я не говорила синові, де ти. Він сам якось дізнався. Шила в мішку не сховаєш. Містечко то маленьке. У Тетяни діти в ту ж школу ходять. Напевно, там і розбазікали про те, що у них дядько Віктор ночує.

Я не дозволю, щоб мій син ріс з відчуттям, що його батько – зрадник. Я волію, щоб у нього зовсім не було батька. Ти мене зрозумів?

І спробуй до нього підійти або що-небудь сказати. Отримаєш на горіхи. А тепер іди, мийся і лягай спати. І що б ні слуху, ні духу! Я тебе попередила. Більше не пробачу!”

Фото ілюстративне – ocdn

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page