Тарас був єдиною дитиною у сім’ї. Батько їх покинув, коли Тарасові було сім років. Ріс хлопчик хворобливою та слабкою дитиною.
Як було важко матері виховувати сина, отримуючи на роботі копійки, скільки безсонних ночей вона провела біля ліжка хворої дитини, знала тільки вона, мама. Не просто так у неї з’явилася сивина в її тридцять років. І як хворіла її душа, знала лише вона.
Ішов час, Тарас ріс перетворюючись на гарного та міцного хлопця. До вісімнадцяти років він зовсім перетворився, і став здоровим, високим і широкоплечим юнаком. Мати дивилася на нього і не могла натішитися.
— Ну Тарасику, всі дівчата твої будуть, — казала мати
– Мам, ну гаразд тобі, – соромився Тарас.
Настав час хлопцю в армію йти.
Тарас служив, а мати читала його листи і сама писала йому щодня. Кожен лист вона читала сусідам із під’їзду. Не могла стриматись.
– Ось який у мене син, – хвалилася вона, – Звання отримав.
– Ух який молодець, – хвалили його сусіди. – Гарний у тебе хлопець.
Приблизно через рік настав такий час, коли перестали листи від Тараса приходити. Мати місця собі не знаходить. Вночі не спить.
Вдень біля вікна стоїть, листоноша виглядає. Але листів не було. Мати ні на роботі не може бути, ні вдома. Ніяк заспокоїтись не може.
Вночі все ж таки втома взяла своє, і сниться їй сон. Що син просить приїхати до неї, зараз йому дуже важко. Син назвав місто та адресу. Розвернувся і пішов.
Прокинулася мати, розбита вся, в передчутті чогось поганого. Записала адресу ту, що син сказав уві сні, і стала в дорогу збиратися. Грошей не було в неї. Пройшлась вона по сусідах і зібрала, хто скільки міг дати.
– Приїду і обов’язково вам віддам, – казала вона.
— А куди ти їдеш?
— До сина їду.
Через два дні вона вже була у тому місті, яке назвав син. Підійшла до будівлі адресу якої назвав син уві сні. Їй стало не по собі, коли вона дізналася, що це лікарня.
Вона стояла у кабінеті головного військового лікаря.
— Як ви дізналися, що він тут? Ми не повідомляли батькам, – запитав лікар
— Наснився він мені і назвав адресу.
Лікар звичайно здивувався, але промовчав. Лікар усе розказав, шо трапилось із сином.
У матері потемніло в очах. Мати зайшла до палати. На мить вона зупинилася дивлячись на сина. Вона тихо підійшла, стримуючи сльози. Взяла сина за руку.
– Синку!
Син розплющив очі:
– Мамо, – прошепотів він, – як добре, що ти прийшла.
Мати стала на коліна і обняла сина поклавши голову на його груди.
– Мамо, – сказав син останнє в його житті слово.
Мати піднесла долоні сина до своїх губ. Пальці матері були переплетені з пальцями сина, тепер уже навіки.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
