Тарас працював менеджером в офісі. Не простим, а доробився до старшого менеджера і добре заробляв.
Якось він запросив на свій день народження друзів-колег у ресторан. Увечері вони великою компанією завалилися в “Хуторок” і закотили гулянку.
Коли вже добре звечоріло, Тарас і ще кілька хлопців вийшли на ганок ресторану подихати свіжим повітрям.
З темряви до Тараса підійшов хлопчик років семи.
“Дядьку, у вас поїсти нічого не залишиться?” – запитав він тремтячим голосом. Тарас сторопів. Хлопці зареготали і порадили йому гнати жебрака в три шиї.
Але у Тараса чомусь защипало очі, він проковтнув клубок, що підступив до горла, взяв хлопчика за руку і завів в кафе.
Посадивши хлопчака за столик, він підкликав офіціантку і замовив картопляне пюре з котлетою, три пиріжка і чай з лимоном.
Офіціантка було запротестувала, що жебраків не обслуговує, але Тарас пообіцяв їй непогані чайові і вона пішла виконувати замовлення.
Але, на подив Тараса, хлопчик не накинувся на їжу, а діставши з кишені пакетик, став її акуратно туди складати. “Їж, ти що, я тобі ще куплю”, – сказав хлопець.
А хлопчик видавив: “Це я не собі. Це мамі з Яринкою. Вони голодні сидять”.
У Тараса стислося серце від жалю. Він випровадив друзів додому, взяв хлопчика і відправився в супермаркет.
Там він накупив два важких пакети з продуктами і велів Назарчикові (так звали малого) вести його додому.
Вони пройшли майже два квартали і вперлися в стару обшарпану будівлю гуртожитку місцевого заводу.
Двері їм відкрила миловидна, але виснажена жінка років тридцяти з хвостиком.
“Назарчик знову чогось накоїв?” – запитала вона переляканим голосом.
“Мамо, я їсти хочу”, – пролунав дитячий голос з іншої кімнати.
“Зараз, маленька, йду миленька”, – сказала жінка ласкавим голосом. “Вибачте, але що вам треба?” – повернулася вона до Тараса. “Я вам поїсти приніс”, – відповів хлопець.
А потім, не питаючись, пройшов на маленьку кухоньку. У жінки з очей котилися сльози.
“Я віддам, я зароблю і вам все віддам”, – крізь плач видавила вона.
“Мамо, сиди з Яринкою, вона ж хворіє. Я сам зароблю. За тебе приберуся і піду машини мити”, – захлинаючись, затараторив Назар.
А Тарас взяв жінку за руку, посадив на диван і коротко сказав: “Розповідай”.
Маму Назара і Яринки звали Оленою. І вони не завжди так жили. Одного разу чоловік Олени і батько дітлахів привів додому іншу жінку, а свою сім’ю без жалю вигнав на вулицю.
Олена нічого вдіяти не могла – квартира була відпочатку чоловіка.
Їй вдалося влаштуватися двірником і заселитися в цю крихітну кімнатку в гуртожитку. Але Яринка захворіла, знадобилися дорогі ліки і грошей зовсім не залишилося. Навіть на їжу. І Олена знову стала обіцяти, що віддасть Тарасу гроші за продукти.
Хлопець обняв жінку і став гладити її по голові. Він намагався стримати сльози, які знову зрадливо підступили до очей, щипали ніс.
Наступного дня він знову приніс продукти. І ліки для Яринки. І іграшки для дітей. Після роботи разом з Назаром вони прибрали ділянку Олени. Відтоді молодий чоловік став постійним гостем в скромному, але охайному будинку жінки.
І згодом Тарас зрозумів, що його тягне туди більше, ніж до себе додому, у багату порожню квартиру… Він зрозумів, що це його сім’я, його діти… І тоді він зважився об’єднати дві ці речі – новопридбану сім’ю і свою холостяцьку оселю. Він запропонував Олені руку і серце. Вона була не проти.
А діти – тільки «за»!
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
