Тарас того ранку йшов на роботу. Обійняв мене, поцілував, і сказав, що вже не може дочекатися вечора, щоб знову мною милуватися. Я ще так мило усміхнулася. Та, на жаль, чи на щастя, це була наша остання зустріч. Додому Тарас так і не повернувся. До мене доходили чутки, що одна жінка міняла іншу. З деякими у нього навіть діти є. Про наших двох він дуже швидко забув. І ось одного разу подруга запропонувала нам з дітьми поїхати в Крим.
Нині мені вже 46 років. І зараз я не можу зрозуміти, як можна виходити заміж у 19?
Швидше за все, якби батьки були живі, то зупинили б мене… А може, й у них не вдалося б утихомирити той вогонь, який палав усередині.
Адже йшлося не просто про перше кохання, а щось сильніше…
Ми були однолітками – обом по 19 років. Але тоді ми здавалися собі дорослими. І гарне весілля відгуляли, і нове життя розпочали. Через рік стали батьками донечки, а згодом і синочка. Наше щастя з Тарасом тривало лише п’ять років.
До цього часу згадую той день, коли Тарас пішов на роботу. Поцілував мене і сказав: “Я так хочу, щоб скоріше настав вечір!”, Я у відповідь усміхнулася і сказала: “Не дочекаєшся сеансу улюбленого фільму?” (Ми наперед купили квитки). А він тоді відповів: “Я просто хочу побути з тобою.”
Після цього я його не бачила. Ні. Він не пішов на небеса. Просто знайшов собі іншу. І все тут. І навіть дітям нічого не сказав:
Давай якось сама…
Для мене тоді світ звалився просто на голову. Адже треба якось виживати, а сил і бажання немає. Я підвестися з ліжка не могла. Якщо трохи забігти вперед, то розповім, що його життя закрутилося-закрутилось, у якихось стосунках діти з’являлися, у якихось просто “любов” була, жінки міняли одна одну – конвеєр.
На сьогоднішній день я розумію, що кожен мужик може так вчинити, а на той момент я твердо вирішила – не пробачу! І розлучилася з ним.
Жити мені було важко. Дуже. Вдень бавилася з дітьми, вчила їх читати, розмовляла, а ночами плакала, шкодувала себе, адже у свої 24 роки я залишилася сама, бо чоловіка не прийму назад, а іншого не хочу.
Але треба брати себе в руки — дітей нема на кого залишити.
І я жила. Святкувала свята, водила дітлахів розважальними центрами, парком, кінотеатрами. Якось ми з подружкою захотіли з’їздити на море. У неї також двоє діток. Діти наші товаришували.
Вдалося зібрати грошенят, і ми поїхали в Крим. Там і море, і свіжі фрукти. Усі щасливі.
За кілька днів я знову закрилася в душі і гірко розплакалася. Знову згадала Тараса. І почала я просити у Господа-Бога, щоб він дав мені такого чоловіка, щоб я змогла колись забути.
Ближче до вечора ми сіли біля віконця пограти із синочком у шахи. А тут подружка каже:
– Валю, дивися скільки наречених.
Я ніяк не відреагувала на її слова.
Ми винаймали приватний будиночок на кілька кімнат. А кухня на подвір’ї була спільна. Тому ми незабаром познайомились із цими нареченими. Вони почали підходити до нас і питати, чи одні ми і чи можна з нами познайомитись. Я одразу їх відшила, а подрузі порадила, щоб вона не звертала на них уваги.
Вони ще кілька разів спробували поговорити з нами, але отримали впевнену відсіч. Через пару днів один із їхньої компанії, найскромніший, попросив мене навчити його грати в шахи. Я погодилася. Поводився Микола добре, ніяких дивних жартів з його боку не було. Я навіть припустила, що він одружений. Тільки за дітей спитав – я підтвердила, що їх у мене двоє.
Перед нашим від’їздом чоловіки почали метушитися та розпитувати, з якого міста ми приїхали. А ми вже дізналися у господині житла, що родом із одної з ними області.
Микола запропонував провести нас на поїзд і попросив адресу. Коли я повідомила її, він відмовлявся в це вірити. Напевно, саме тоді він і зробив висновок, що то доля. Адже ми зустрілися так далеко від дому.
Минув тиждень і ми потихеньку відходили від відпочинку, насолоджувалися золотистою засмагою, сиділи на кухні та пили каву. У цей момент задзвонили в двері, і я побачила на порозі Миколу. Вже за рік ми розписалися. І він став батьком моїм дітям. Рідного вони вже встигли забути. Тож зараз у мене вже двоє синів та двоє дочок.
Не варто впадати у відчай, навіть якщо не видно виходу із ситуації. Потрібно вірити у благополучний результат. Тоді щастя знайде вас навіть на краю землі!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
