Мамо, Миколай цього року теж не прийде? – почувся з-за спини голос мого сина Назара.
Я хотіла щось сказати, але язик, як завжди, заплітався у такі моменти. Повернулась і побачила, як Назар, скуйовдивши темне волосся, втупився у вікно, ніби там могла з’явитися відповідь.
Назаре, годі, – озвалась Ліля, моя молодша донька, яка ще вірила у дива. – Миколай не може не прийти. Може, він просто спізниться цього разу. Правда, мамо?
Я кивнула й спробувала посміхнутись, але вийшло якось криво.
Я завжди мріяла, що мої діти матимуть найкраще дитинство. Таке, як у фільмах: затишна хата, блискучі іграшки під ялинкою, запах імбиру й кориці, веселий сміх за святковим столом. Але реальність, як завжди, виявилась іншою. Ніяких фільмів, лише постійна економія.
З чоловіком Тарасом ми познайомилися ще на першому курсі університету. Закохались, побрались, і життя здавалося таким безхмарним. Він тоді працював листоношею, а я – у місцевій бібліотеці. Романтика простого життя з часом перетворилася на щоденну боротьбу за копійку. Коли з’явився Назар, ми вже мусили рахувати кожну гривню. А з народженням Лілі – навіть мрії стали розкішшю.
Тарас завжди вмів тримати баланс у фінансах. Він був тим, хто постійно повторював:
– Ми не можемо дозволити собі багато, Юлю. Треба думати про завтра.
Я слухала, але іноді моє серце хотіло іншого. Я бачила очі моїх дітей, коли ми поверталися з різдвяного ярмарку з порожніми руками.
Тут усе дуже дороге, – виправдовувалась я. – Але ж головне, що ми погуляли, правда?
Вони мовчали й опускали голови. Я ледь стримувала сльози.
Того вечора, коли Назар поставив своє запитання про Миколая, всередині мене щось обірвалося. Я більше не могла.
Досить, – пробурмотіла сама до себе, коли діти заснули. Тарас, як завжди, хропів перед телевізором, а я сиділа з ноутбуком на кухні й гортала сторінки інтернет-магазинів. Чомусь подумала: а що, як цього разу я зроблю по-іншому? Що, як діти таки знайдуть під ялинкою ті подарунки, про які мріють?
Я відкрила сайт одного магазину й почала дивитися на ціни. Смартфони, іграшки, художні набори… О, як дорого все коштує! Я мала трохи грошей від недавнього підробітку, але їх явно було замало. І тоді я натрапила на можливість купівлі в розстрочку.
“Та ну, це ж не вихід”, – подумала я. Але водночас не могла забути обличчя Назара й Лілі. Вони заслуговували на це свято.
І я зробила це.
Наступного ранку, коли діти вже збиралися до школи, я прошепотіла:
– Цього року Миколай точно прийде.
Назар підняв брови:
– Серйозно?
– Авжеж! – радісно вигукнула Ліля. – А можна я напишу йому листа ще раз?
Я посміхнулась і кивнула. Вперше за довгі роки я відчувала, що роблю щось правильне.
Тарас нічого не підозрював. Поки він ходив на роботу й бурчав про чергові “бюджетні святкування”, я потихеньку готувала сюрприз. Я замовила для Назара смартфон – він уже був достатньо дорослим і давно мріяв про такий. Для Лілі я вибрала набір для малювання в гарній дерев’яній коробці – вона ж так любить малювати! А для Тараса… Я придивилась до годинника, про який він завжди говорив, але ніколи не наважувався купити.
Коли подарунки прийшли, я заховала їх на горищі. Серце стукало так голосно, що здавалося, діти могли його почути.
І ось настав той день. Тарас був на кухні, а діти прикрашали ялинку. Після вечері ми сіли разом, і я сказала:
– А тепер час для сюрпризу.
– Якого ще сюрпризу? – здивувався Тарас.
Але я вже витягала подарунки й клала їх під ялинку.
– Це що, для нас? – прошепотіла Ліля, очікуючи дозволу взяти коробку.
– Для вас, – відповіла я й кивнула.
Першим кинувся Назар. Він розірвав папір і застиг, коли побачив новенький смартфон.
– Це… Це для мене? – запитав він тремтячим голосом.
– Для тебе, синку.
Ліля аж запищала, коли відкрила свій набір для малювання. Вона міцно обійняла мене, шепочучи:
– Дякую, мамо! Тепер я зможу намалювати цілу виставку!
Тарас мовчки відкрив свою коробку. Годинник. Він подивився на мене й промовив:
– Ти що, з глузду з’їхала? Це ж скільки коштує?
Тарасе, іноді можна просто дозволити собі свято, – відповіла я тихо.
Він ще трохи бурчав, але, коли діти стрибали від радості, я помітила його усмішку. Таку, якої не бачила давно.
Цього разу Різдво було іншим. Теплим. Щасливим. І діти вперше в житті повірили, що дива трапляються.
А тепер скажіть, дорогі читачі, як ви влаштовуєте свята у своїх родинах? Чи дозволяєте собі маленькі божевілля заради щастя близьких? Поділіться, бо, можливо, ваші ідеї надихнуть когось ще.
