– Тарасе, ти обіцяв повернути гроші за три місяці! Де вони? – я майже кричав у слухавку. – Оресте, заспокойся, усе під контролем, – відповів він спокійно, ніби про погоду. Мої заощадження, 150 000 гривень, зникли разом із моїм найкращим другом, а правда про нього виявилася гіршою, ніж я міг уявити.
Ми з Тарасом були як брати. Разом ганяли м’яч на шкільному подвір’ї, ділилися першими мріями і підтримували один одного, коли життя нас кидало то вліво то віправо. Він завжди казав: «Я для тебе – як рідний». І я вірив. Тож коли він попросив позичити йому чималу суму, я не вагався. Сто п’ятдесят тисяч гривень – мої заощадження, мої мрії про краще життя. Але замість вдячності я отримав пустку. І найгірше – не втрата грошей, а втрата віри в тих, кому довіряв.
Тарас увійшов у моє життя знову так, ніби ніколи з нього не зникав. Ми не бачилися років п’ять, але коли він з’явився в моїй маленькій кав’ярні в центрі Львова, час ніби повернувся назад. Та ж широка усмішка, той же жартівливий тон, тільки тепер у нього були дорогі кросівки і годинник, який, певно, коштував більше, ніж мій річний заробіток. Я стояв за прилавком, протираючи чашки, коли він гукнув:
– Орест, старий, ти що, досі каву вариш?
– А ти що, досі жарти невдалі відпускаєш? – відповів я, сміючись.
Ми обнялися, як колись у школі, і одразу почали згадувати старі часи. Як цупили яблука з сусідського саду, як тікали від вчителя фізкультури після чергової витівки. Тарас виглядав як людина, яка піймала удачу за хвіст. Його сорочка була ідеально випрасуваною, а в очах горів вогник, який я пам’ятав ще з дитинства – вогник, що обіцяв пригоди.
– Ну, розповідай, як ти до такого життя докотився? – запитав я, наливаючи йому еспресо.
– Та, знаєш, трохи покрутився, трохи вклався. Зараз у мене проєкт – це буде щось велике, Оресте! – він аж світився, коли говорив.
Ми сиділи до пізнього вечора. Він розповідав про свій стартап – щось пов’язане з екологічними технологіями, сонячними панелями, майбутнім. Я слухав, і в мені прокидалася стара мрія – вирватися з рутини, зробити щось більше, ніж просто варити каву для туристів.
– А що, якби ти долучився? – раптом запитав він. – Маю круту можливість. Треба тільки стартовий капітал.
Я насторожився, але його впевненість була заразливою. Він дістав телефон, показав мені презентацію: графіки, цифри, фотографії якогось офісу. Усе виглядало серйозно.
– Оресте, це твій шанс. Ми разом заробимо, як колись ділили все навпіл, пам’ятаєш?
Пам’ятав. І це зіграло зі мною злий жарт.
Без паперів, але з довірою
Коли Тарас попросив сто п’ятдесят тисяч гривень, я спочатку засумнівався. Це були всі мої заощадження – гроші, які я збирав, щоб відкрити ще одну кав’ярню або, може, купити маленьку квартиру. Але він дивився мені в очі й казав:
– Старий, це я. Ти ж мене знаєш. Навіщо нам якісь там договори? Ми ж не чужі.
І я повірив. Бо це був Тарас. Той, хто колись позичив мені останні п’ятдесят гривень, щоб я міг купити подарунок для мами. Той, хто сидів зі мною в лікарні, коли я зламав ногу. Той, хто знав усі мої слабкості й ніколи їх не використовував. Принаймні, я так думав.
– Як це працюватиме? – запитав я, намагаючись звучати по-діловому.
– Усе просто. Вкладаєш гроші, ми запускаємо виробництво. Через три місяці повертаю тобі твоє, а потім ділимо прибуток. Це безпрограшна справа, Оресте.
Він розповідав про контракти з Європою, про інвесторів, які вже на гачку, про те, як ми разом будемо пити каву десь на узбережжі Італії через рік. Я слухав і бачив перед собою не просто гроші, а шанс змінити життя. Я втомився від щоденної метушні, від запаху кави, який уже не відчував, від клієнтів, які скаржилися на все. Тарас обіцяв мені свободу.
Через тиждень я переказав йому гроші. Без договору, без розписки. Просто переказ на картку. Я відчував себе не інвестором, а другом, який допомагає другу. І це було моєю найбільшою помилкою.
Перші тривожні дзвіночки
Спочатку все виглядало ідеально. Тарас телефонував щотижня, розповідав, як усе просувається. Він надсилав мені фото якихось панелей, розказував про переговори з клієнтами з Польщі, про те, як усе „йде за планом“. Я навіть пишався собою – ось я, простий хлопець зі Львова, інвестую в щось велике.
Але через місяць дзвінки стали рідшими. Спочатку він відповідав коротко: „Усе гаразд, скоро будуть новини“. Потім почав скидати дзвінки. Я писав повідомлення, але відповіді приходили з затримкою в кілька днів. „Занедужав“, „Зараз у відрядженні“, „Пізніше зателефоную“. Я відчував, як у середині наростає тривога, але гнав її геть. Це ж Тарас. Він не може мене кинути.
Коли минуло три місяці – термін, який він обіцяв для повернення грошей, – я зателефонував йому. Не взяв слухавку. Написав повідомлення: „Тарасе, що з грошима? Час вийшов“. Тиша. Я телефонував щодня, але чув лише гудки. Тоді я поїхав за адресою, яку він мені дав – офіс у промисловій зоні. Там була занедбана будівля, зачинені ворота і табличка „Оренда“. Я стояв перед тими воротами, і в голові крутилася тільки одна думка: „Як я міг бути таким наївним?“
Обіцянки, які нічого не варті
Я не здавався. Писав йому в месенджери, шукав у соцмережах. Його профіль у Facebook був порожнім, останні пости – пів року тому. Я знайшов номер його сестри, Соломії. Вона зітхнула, коли я розповів, що сталося.
– Оресте, він і мене обдурив. І тата. Ми не знаємо, де він. Кажуть, десь у Німеччині.
Соломія розповіла, що Тарас брав гроші у всіх, кого знав. Родичі, друзі, навіть сусіди – кожен чув якусь історію про „великий бізнес“. Я відчув, як земля йде з-під ніг. Я не був особливим. Я був просто одним із багатьох.
Через місяць він раптово зателефонував. Його голос був спокійним, ніби нічого не сталося.
– Оресте, вибач, що пропав. Усе пішло не так, як я планував. Але я поверну тобі все, чесне слово. Дай мені ще трохи часу.
– Скільки ще? – запитав я, стримуючи гнів.
– Пару місяців. Я вже на ногах, усе налагоджується.
Я не вірив, але все ж дав йому шанс. Сказав, що якщо не поверне за місяць, піду в поліцію. Він благав цього не робити, казав, що це зруйнує його життя. Але я вже не слухав. Його слова втратили вагу.
На межі справедливості
Місяць минув. Грошей не було. Я подав заяву в поліцію. Слідчий, чоловік із втомленими очима, вислухав мене і лише похитав головою.
– Ваш друг – відомий персонаж. Не ви перший, не ви останній.
Він розповів, що Тарас мав борги по всьому місту. Його ім’я спливало в кількох справах. Жодної фірми, жодного стартапу – усе було вигадкою. Фото, які він мені показував, були вкрадені з інтернету. Офіс він орендував на тиждень, щоб справити враження. Я слухав і не міг повірити, що людина, яку я вважав братом, так майстерно мене обдурила.
Я зв’язався з його батьком. Він лише зітхнув:
– Тарас завжди був мрійником. Але десь дорогою він втратив совість.
Поліція шукала його, але безуспішно. Хтось казав, що він у Польщі, хтось – що в Чехії. Я залишився ні з чим. Сто п’ятдесят тисяч – мої заощадження, мої мрії – зникли. Але найгірше – зникла моя віра в людей.
Ціна дружби
Іноді я думаю про Тараса, але вже не того, якого знав у дитинстві. Той хлопець, який ділився зі мною останнім бутербродом, кудись зник. Його місце зайняв хтось інший – холодний, цинічний, готовий використати всіх заради власної вигоди. І я не можу пробачити собі, що не побачив цього раніше.
Друзі казали: „Треба було підписати договір“, „Хто так позичає гроші?“ І вони мають рацію. Але як я міг не довіряти? Як я міг подумати, що людина, з якою я ділив усе життя, здатна на таке?
Сьогодні я повернув лише частину грошей – кілька тисяч, які переказала його сестра, відчуваючи провину за брата. Решта зникла назавжди. Але я втратив більше, ніж гроші. Я втратив частину себе – ту, яка вірила в щирість і дружбу. Тепер я перевіряю всіх. Навіть найближчих. Угоди, договори, підписи – це моя нова реальність.
Але іноді я думаю: що було б, якби я сказав „ні“? Чи зміг би я вберегти себе від цього? Чи знайшов би Тарас іншу людину? І найголовніше – чи можливо повернути віру в людей після такого? А ви як думаєте?
