Тато ніколи мене не любив, бо я була для нього як докір. Він залишив усе чужій людині, а не мені, своїй доньці.
Я сиділа за кухонним столом у будинку, де минуло моє дитинство, у невеликому містечку на Полтавщині. Склянка холодного чаю стояла перед мною, але я до неї не торкалася. Напроти сидів Богдан, мій старший брат, і мовчав, дивлячись у вікно. Його мовчання дратувало більше, ніж будь-які слова.
– Ти знав? – запитала я різко, відчуваючи, як у горлі стискається клубок.
Він зітхнув, але не відвів погляду від шибки.
– Ірино, не починай.
– Не починай? – я підвищила голос. – Наш батько залишив усе цій… цій Олені, а ти стоїш, ніби нічого не сталося!
Богдан повільно повернувся до мене. Його очі були спокійні, але в них проглядала втома.
– Я знав, – тихо сказав він. – Він мені розповів кілька місяців тому. Сказав, що так буде правильно.
Я відчула, як повітря в кімнаті стало важким. У дверях з’явилася наша молодша сестра Наталка. Вона стояла, тримаючись за одвірок, ніби боялася впасти. Її очі були червоні від сліз.
– Ти знав? – прошепотіла вона. – І нічого не сказав?
Богдан лише знизав плечима.
– А що я мав казати? Що тато вирішив віддати будинок і землю Олені, бо вона доглядала його останні роки? Що він вважав це справедливим?
Я відчула, як усе в мені закипає.
– Справедливим? – я ледве стримувалася, щоб не кричати. – А ми? Ми – його діти! Ми росли в цьому будинку, Богдане! Це наш дім!
Він не відповів. Лише відвів погляд назад до вікна. Наталка тихо схлипнула і вибігла з кухні. Я залишилася з братом наодинці, і тиша між нами була густою, як осінній туман над Дніпром.
Ця розмова не закінчилася. Вона лише підкинула дров у вогонь, який уже давно тлів у моїй душі. Я не могла повірити, що тато, який завжди був холодним і відстороненим, залишив усе – наш дім у Кременці, землю, навіть стару майстерню – не нам, а якійсь Олені, яку ми бачили лише кілька разів. Хто вона була для нього? Чому він так вчинив? І чому Богдан, мій єдиний брат, не сказав мені ні слова?
Я повернулася до будинку, де минуло моє дитинство, не тому, що сумувала за ним, а тому, що вважала це своїм обов’язком. Тата не стало тихо, як і він жив. Його відхід не викликав у мене сліз, лише якесь дивне полегшення, змішане з соромом. Ми ніколи не були близькими.
Він був суворим, мовчазним, завжди зайнятим – то в майстерні, то на городі, то з паперами. Я пам’ятаю, як у дитинстві намагалася заслужити його увагу: приносила гарні оцінки, допомагала по господарству, навіть навчилася лагодити старі годинники, бо знала, що він їх любить. Але він ніколи не посміхався мені, не хвалив. Його погляд завжди був десь далеко, ніби я для нього не існувала.
Тепер я стояла в його будинку, у Кременці, на вулиці Садовій, 12. Будинок пахнув старим деревом і пилом. Кожен куток нагадував мені, як я ходила тут навшпиньки, щоб не порушити його тишу. Але тепер це місце належало не мені. І не Наталці. І навіть не Богдану, який, здається, давно змирився з усім.
Нотаріус приїхав наступного дня. Ми сиділи в татовій вітальні – я, Богдан, Наталка і свекруха, Марія Петрівна, яка чомусь вирішила бути присутньою. Вона сиділа в кутку, тримаючи руки на колінах, і дивилася на нас із якоюсь дивною сумішшю жалю і цікавості. Нотаріус, літній чоловік із сивим волоссям, розклав документи на столі. Його голос був сухим, як сторінки старої книги.
– Згідно із заповітом, усе майно, включно з будинком за адресою вул. Садова, 12, і прилеглою земельною ділянкою, передається пані Олені Кравець.
Тиша, що запала, була такою важкою, що я чула, як тріщить стара підлога. Наталка різко підвелася, її стілець ледь не впав.
– Що?! – вигукнула вона. – Це якась помилка!
Я дивилася на нотаріуса, сподіваючись, що він скаже, що це жарт. Але він лише поправив окуляри і повторив:
– Заповіт чіткий. Пані Олена Кравець є єдиною спадкоємицею.
Богдан сидів нерухомо, ніби його це не стосувалося. Я повернулася до нього.
– Ти знав, – сказала я тихо, але мій голос тремтів від гніву.
Він не відповів. Лише опустив очі.
Наталка вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Марія Петрівна зітхнула, але не сказала ні слова. Я відчула, як усе в мені стискається. Це був не просто будинок. Це було місце, де я виросла, де я мріяла, плакала, сподівалася. І тепер воно належало якійсь Олені.
Того вечора я знайшла Богдана в саду. Він стояв біля старої яблуні, тримаючи в руках чашку з кавою. Я підійшла, намагаючись стримати емоції.
– Як давно ти знав? – запитала я, дивлячись йому в очі.
Він зітхнув і відвів погляд.
– Ірино, це не так просто.
– Просто! – я ледве стрималася, щоб не крикнути. – Наш батько залишив усе чужій жінці, а ти мовчиш, ніби це нормально!
Він повернувся до мене, і в його очах я побачила щось нове – біль.
– Я знав із весни, – сказав він. – Тато викликав мене до себе і сказав, що хоче залишити будинок Олені. Сказав, що вона була з ним, коли ми… коли ми не були.
Я відчула, як мої руки тремтять.
– І ти погодився? Просто взяв і погодився?
Він похитав головою.
– Він не питав моєї згоди. Сказав, що вже все вирішив. А мені… мені він залишив ділянку в селі під Миргородом. Сказав, що цього досить.
Я стояла, не знаючи, що сказати. Богдан, мій брат, який завжди здавався таким сильним, таким упевненим, стояв переді мною і виглядав безпорадним.
– Чому ти не сказав мені? – запитала я тихо.
– А що б ти зробила? – відповів він. – Посварилася б із ним? Змусила б його змінити рішення? Ти ж знаєш, який він був.
Я знала. Тато був як камінь – непохитний, холодний. Але це не зменшувало болю.
Наступного дня я вирішила поговорити з Оленою. Я знайшла її в будинку – вона сиділа в татовій майстерні, серед старих інструментів і годинників. Її руки нервово стискали край столу. Я сіла навпроти, не знаючи, як почати.
– Ти була з ним… близькою? – запитала я прямо, не бажаючи ходити навколо.
Вона подивилася на мене, і в її очах я побачила сум.
– Це не те, що ти думаєш, – тихо сказала вона. – Ми не були… разом у тому сенсі. Він був самотній, Ірино. А я… я просто була поруч.
Я відчула, як усе в мені напружується.
– Самотній? У нього було троє дітей! У нього були ми!
Олена опустила голову.
– Ви були, але він вас не відчував. Він казав, що не знає, як бути батьком. Особливо для тебе.
Я відчула, як у горлі застряг ком.
– Для мене? Чому?
Вона зітхнула.
– Він казав, що ти нагадуєш йому твою маму. Її силу, її впертість. І це його лякало. Він казав, що не може дивитися на тебе, бо бачить у тобі те, що втратив.
Я мовчала. Слова Олени були як ніж, який повільно розрізав мої спогади. Я пригадала, як тато уникав моїх очей, як він завжди знаходив причину піти, коли я намагалася з ним поговорити. Я думала, що це я щось роблю не так. А виявилося, що це було про нього.
– Я не хотіла цього будинку, – додала Олена. – Я казала йому, що це неправильно. Але він наполіг. Сказав, що це його спосіб виправити помилки.
– Виправити помилки? – я ледве стримувала сльози. – Залишивши нас ні з чим?
Вона не відповіла. Лише опустила очі.
Того вечора я зайшла до татової кімнати. Вона була такою ж, як я пам’ятала: акуратно прибрана, з книгами на полиці, старим годинником на тумбочці. Я сіла на його ліжко і заплакала. Не знаю, чому – від болю, від образи чи від того, що нарешті зрозуміла, що ніколи не отримаю від нього того, чого так довго чекала.
На столі лежала папка з паперами. Я відкрила її і знайшла лист. Він був недописаний, написаний його акуратним почерком.
«Ірино, я не був тобі батьком. Не тому, що не хотів, а тому, що не вмів. Ти була як дзеркало, у якому я бачив свої невдачі. Ти була сильною, як твоя мама, але я не міг із цим жити. Я сподіваюся, що ти зрозумієш. Не пробачиш, але зрозумієш».
Я перечитувала ці слова знову і знову, намагаючись знайти в них сенс. Що він мав на увазі? Маму? Себе? Мене? Я не знала. Але ці слова розбили щось у мені. Я плакала, тримаючи лист у руках, і відчувала, як усе, що я тримала в собі роками, виливається назовні.
Наступні дні я провела, блукаючи Кременцем. Я ходила до річки Ікви, сиділа на березі, дивилася на воду. Сонце сідало, і я відчувала себе маленькою дівчинкою, яка загубилася в натовпі. Я намагалася зрозуміти тата, але що більше я думала, то більше відчувала, що це неможливо. Можливо, справа була не в розумінні. Можливо, справа була в тому, щоб прийняти, що не кожен батько може бути батьком.
Одного вечора я знову зустрілася з Богданом. Він сидів на кухні, тримаючи чашку чаю. Я сіла навпроти.
– Скажи мені одне, – почала я. – Чому тобі байдуже?
Він подивився на мене, і цього разу в його очах не було втоми. Тільки біль.
– Мені не байдуже, – сказав він. – Але я не знаю, як тобі це виправити.
– Ти не можеш, – відповіла я. – Це не ти залишив мене ні з чим. Це тато.
Він кивнув, ніби визнаючи свою поразку.
– Я був боягузом, – сказав він тихо. – Думав, що якщо не втручатимуся, усе владнається. Але я помилився.
Я встала. Між нами повисла тиша, важка, як осінній дощ.
– Мені не потрібні твої вибачення, – сказала я. – Мені потрібен був брат, який би мене захистив. Хоча б раз.
Він не зупинив мене, коли я вийшла.
Через кілька днів я зібрала свої речі. Кілька светрів, книжки, старий блокнот, де я колись записувала свої мрії. Я залишила лист для Наталки, написавши, що мені потрібно час, щоб розібратися в собі. Я не могла залишатися в цьому будинку, який більше не був моїм.
Коли я сідала в машину, я востаннє глянула на дім. Він стояв, як старий музей, повний спогадів, які я більше не хотіла носити з собою. Я завела двигун і поїхала, не озираючись. Дорога була порожньою, і вперше за довгий час я відчула, що мені не потрібно нічого доводити. Ні татові, ні Богдану, ні собі.
У машині я сказала вголос:
– Не кожен має мати сім’ю.
І я повірила своїм словам.
Але питання залишилося: чому тато так вчинив? Чому він обрав Олену, а не нас? І чи зможу я колись знайти відповідь, яка принесе мені спокій?
Що б ви зробили на моєму місці?
