— Тато подзвонив: бабуся не переживе зиму в селі, забираємо її до нас, — сказав Віталік. — А ми куди? — запитала я. — Ми потерпимо, — відповів чоловік. І я відчула, як терпіння в мені закінчилося раніше, ніж він договорив.
— В мене для тебе гарні новини, — сказав Віталік, коли ми лежали в ліжку і він гортав телефон, — одна хороша, а друга теж хороша, тільки трохи складніша. З якої почати?
— З хорошої, — відповіла я, хоча вже відчувала, що зараз щось буде.
— Ми закриваємо іпотеку, — він повернувся до мене і широко посміхнувся. — Тато продає свою квартиру в місті, всі гроші віддає нам. Завтра підемо до банку, підпишемо папери, і все. Нарешті наша квартира стане повністю нашою.
Я видихнула. Це справді було мрією останніх шести років. Ми взяли іпотеку, коли одружилися, і кожен місяць віддавали половину зарплати.
Я працювала в дитячому садку вихователькою, Віталік — механіком на станції техобслуговування. Жили скромно, але трималися. А тут — одним махом закрити борг. Я вже уявляла, як ми зробимо ремонт у дитячій, купимо нормальний диван, поїдемо кудись на море.
— Це ж чудово, — прошепотіла я і обняла його. — А друга новина?
Він трохи помовчав, потім зітхнув.
— Тато переїжджає до нас. Назавжди.
Я відсторонилася і подивилася на нього.
— Назавжди — це як?
— Ну, він продав квартиру, у нього тепер немає свого житла. А в нас дві кімнати, одна з них порожня. Він поживе з нами. Тимчасово чи ні — побачимо. Головне, що він нам допоміг.
Я мовчала. Свекор, Петро Іванович, був добрим чоловіком, але після того, як рік тому не стало свекрухи, він дуже змінився. Став тихим, замкнутим, цілими днями сидів у своїй квартирі, дивився телевізор і майже ні з ким не говорив. Ми з Віталіком кілька разів пропонували йому переїхати до нас, але він завжди відмовлявся: «Не хочу вам заважати». І от тепер сам вирішив.
— А коли він приїде? — запитала я.
— На днях, забере речі і до нас.
Я кивнула. Що я могла сказати? Людина віддала всі свої гроші, щоб ми були вільні від кредиту. Звісно, ми його приймемо.
Наступного дня ми справді закрили іпотеку. У банку нам видали довідку, що боргу більше немає. Віталік тримав папірець, як грамоту, і весь час посміхався. Потім ми заїхали до нього на стару квартиру — допомогти зібрати речі. Там було небагато: два чемодани одягу, коробка з фотографіями, телевізор і улюблене крісло, яке він не захотів залишати.
— Воно мені зручне, — пояснив Петро Іванович. — Спина болить, а в ньому легше.
Ми завантажили все в багажник і поїхали додому. Я приготувала вечерю — курку з картоплею, салат, компот. Свекор увійшов, поставив чемодани біля дверей і тихо сказав:
— Дякую, що прийняли.
Ми посиділи за столом, поговорили про погоду, про роботу. Він був ввічливим, тихим, майже не заважав. Віталік віддав йому нашу спальню, а ми з ним перебралися на розкладний диван у вітальні. Я думала: ну місяць-два, потерпимо, а там подивимося.
Але через тиждень Віталік прийшов з роботи раніше і сів на кухні навпроти мене.
— Треба поговорити.
— Що сталося? — я одразу насторожилася.
— Тато подзвонив своїй мамі в село. Моїй бабі Олі. Їй дев’яносто років минуло восени. Там уже сніг, піч топити важко, дрова дорого, сусіди далеко. Одним словом, вона там одна взимку не витримає.
Я відчула, куди він хилить.
— І що?
— Тато хоче її забрати до нас. На зиму. Каже, весною подивимося, як буде. Але ж ти розумієш… у її віці весна може й не настати так швидко, як ми думаємо.
Я поставила ложку, якою мішала суп.
— Віталік, у нас двокімнатна квартира. Ми вже спимо у вітальні. Свекор у спальні. Куди ми бабу Олю поселимо?
— У малу кімнату. Там же ніхто не живе. Поставимо їй ліжко, тумбочку, телевізор маленький. Тато каже, вона тиха, майже не встає. Тільки їсти й у туалет.
Я уявила: дев’яносторічна бабуся, яка ледве ходить, пам’ять вже не та, ночами може кликати когось, просити води, плутати день з ніччю. Я працюю з дітьми, знаю, як це буває зі старими людьми. І ще я знала бабу Олю — бачила її разів п’ять за весь час. Вона добра, але дуже старенька, говорить тихо, повторює одне й те саме, іноді плаче за чоловіком, якого вже давно на тому світі немає.
— А якщо вона захворіє? — запитала я. — Лікарів викликати, ліки, підгузки… Хто цим займатиметься? Я на роботі цілий день.
— Тато сказав, що сам усе робитиме. Він уже домовився з сусідкою в селі, щоб зібрала її речі. Завтра їде туди машиною з товаришем і привезе.
Я відчула, як усе всередині стискається. Ми щойно позбулися іпотеки, я вже планувала сказати Віталіку, що чекаю дитину — тест показав дві смужки три дні тому. Хотіла зробити сюрприз, купити маленькі пінетки. А тепер уявляла, як буду ходити з животом між ліжком бабусі й кріслом свекра.
— Віталік, — сказала я тихо, — я розумію, що це твоя бабуся. Але ми не лікарня і не будинок престарілих. У нас маленька квартира. І я… я скоро не зможу бігати ночами ні до кого.
Він подивився на мене довго.
— Ти проти?
— Я не проти допомогти. Але не так. Можна знайти для неї місце в пансіонаті на зиму, ми оплатимо. Або нехай тато зніме собі з нею кімнату десь ближче. Гроші ж від квартири в нього ще трохи лишилися.
— Він усі віддав нам, — тихо сказав Віталік. — Усе до копійки. Залишив собі тільки на дорогу й на їжу.
Я мовчала. Ми сиділи на кухні, суп вистигав. Потім я встала, вимкнула плиту і пішла в ванну. Закрила двері й сіла на край ванни. Сльози самі потекли. Я не зла людина. Я просто не знала, як це все витримати.
Наступного дня я прийшла з роботи — а в квартирі вже пахло старим одягом і валер’янкою. Баба Оля сиділа в малій кімнаті на новому ліжку, загорнута в хустку, і тихо дякувала за кожну ложку супу. Петро Іванович метушився навколо неї, як біля маленької дитини. Віталік допомагав розставляти речі.
— Оксана прийшла, — сказав він радісно. — Бабуся, це Оксана, моя дружина.
— Доброго здоров’я, — прошепотіла баба Оля і простягнула мені холодну руку.
Я привіталася, посміхнулася, пішла на кухню й закрила двері. Через пів години я зібрала свою сумку, поклала туди найнеобхідніше, написала записку на столі:
«Я поїхала до мами на кілька днів. Мені треба подумати. Квартира ваша. Гроші, які залишилися після іпотеки, поділимо навпіл — я переведу свою частку на картку. Речі заберу пізніше. Не шукайте одразу. Просто дайте мені час».
Я вийшла тихо, щоб ніхто не почув. На вулиці був мороз, але я йшла швидко. До мами — дві години маршруткою. Я сіла біля вікна й дивилася, як минають засніжені поля.
Вдома мама обняла мене й нічого не питала. Просто заварила чай. Я просиділа в її квартирі тиждень. Віталік дзвонив щодня, писав, просив повернутися. Казав, що бабуся питає, де я, що тато не спить ночами, що він сам не знає, як це все виправити.
На восьмий день ми зустрілися в тому ж кафе, де колись святкували закриття іпотеки. Він виглядав схудлим і втомленим.
— Я знайшов варіант, — сказав він одразу. — Є пансіонат недалеко від міста. Хороший, з доглядом. Ми оплатимо на зиму. Тато погодився. А навесні подивимося. Вибач, що не почув тебе одразу.
Я кивнула. Потім дістала з сумки маленьку коробочку й поставила перед ним.
— Відкрий.
Він відкрив — там лежали крихітні блакитні пінетки.
— Ми будемо батьками, — сказала я.
Він подивився на мене, потім на пінетки, потім знову на мене. І заплакав. Прямо в кафе, не соромлячись.
Через місяць ми забрали бабусю Олю в пансіонат. Вона навіть зраділа — там тепло, їжу приносять, сусідки є з ким поговорити. Петро Іванович спочатку їздив до неї щодня, потім рідше. А потім сам знайшов собі маленьку кімнату неподалік — сказав, що так усім буде краще.
Ми з Віталіком залишилися вдвох у своїй квартирі. Ремонт у дитячій зробили навесні. Син народився в серпні, здоровий і гучний. Баба Оля дожила до його першого року — приїжджала на день народження в колясці, тримала правнука на руках і плакала від радості.
Іноді я думаю: добре, що я пішла тоді на тиждень. Бо якби залишилася й мовчала — ми б зламалися. А так — усе стало на свої місця.
А ви як думаєте, друзі? Чи варто було мені піти тоді, щоб усе стало краще? Чи треба було терпіти й мовчати, бо це ж родина? Напишіть у коментарях, цікаво почитати ваші історії.
