fbpx
життєві історії
Тато в той час дивився телевізор, а ми з братом складали якісь пазли. Мама сиділа у м’якому кріслі, і гортала книгу. Аж раптом ми почули, що вона плаче. Тільки, дуже шкода, що тоді я не зрозуміла її реакції

Тато в той час дивився телевізор, а ми з братом складали якісь пазли. Мама сиділа у м’якому кріслі, і гортала книгу. Аж раптом ми почули, що вона плаче. Тільки, дуже шкода, що тоді я не зрозуміла її реакції

Не люблю дізнаватися про погані новини. Але цього не уникнути, коли приїжджаєш до свого рідного міста. Виявилося, що Катерина Андріївна у будинку для літніх людей. Її діти так вирішили. Мої друзі дитинства, двійнята, на рік мене старші. Ми в дитинстві разом подвір’ям ганяли. А їхню маму я трохи боялася. Вона виглядала суворо, була вчителькою, колегою моєї мами.

Пригадую один випадок. Ми забігли в під’їзд і стрибали сходами. Несподівано переді мною, схрестивши руки, встала Катерина Андріївна. Змірявши суворим поглядом, вона сказала: “Дорогенька, тут бігати дуже небезпечно”. А я прослизнула під її рукою і вибігла надвір.

Це були наші лихі дев’яності… Так-так, саме ті, які описують у книгах, показують у фільмах і про які ми розповідаємо підростаючим поколінням. Нелегкі часи. Для всіх. Пам’ятаю, як жили мої сусіди, до нас часто навідувалися соціологи, запитували політичні теми.

Тоді всім було важливо знати, за кого хтось голосує. Наш будинок був дуже незвичним. Люди жили різного достатку і дуже відрізнялися один від одного. Для матері-одиначки Катерини Андріївни з її двома дітьми дев’яності були непростими, проте для деяких сусідів це були часи розквіту та багатства. Але я з ними хоч тоді, хоч зараз принципово не спілкуюсь.

Виразно пам’ятаю один момент із тих часів. Вечір, вся наша родина вдома, у мами в руках якась тоненька книжечка. Вона читає і раптом заплакала. Батько насторожився, потім і я підбігла. Виявилось, мама читала вірші Катерини Андріївни. Вона була не лише вчителем, а й поетесою, як я зараз. Зворушили мою маму її вірші, хоч тоді, будучи юною, я й не розуміла чому. Писала сусідка про важке дитинство, про те, що не лишилося в неї жодних фотографій… А чому не лишилося, я й не запам’ятала. Тоді не розуміла, яка в тому біда. Навіщо писати цілий вірш про якусь дитячу фотографію?

Тепер я зрозуміла, чому людям такі важливі фотографії з батьками, яких більше немає. Як приємно іноді знайти поезію, яка без прикрас, як є! І сама хочу прибирати весь цей романтизм із віршів. Потрібно так, щоб чіпало! До сліз!

Плакала мама не лише через вірш, а й тому, що талант Катерини Андріївни таки помітили. Якась багата людина заплатила, щоб її вірші надрукували. Мати бурчала: “Взяв би і Катерині грошей дав теж”. А мені здається, що на той час це справжнє диво. Усім нелегко, а таки вірші читають. Значить не все так погано.

Саме про це я думала, коли сусідка розповіла, де тепер Катерина Андріївна. Питання про те, де тепер житиме літня поетеса виникло після того, як вона з необережності мало не спалила весь будинок. Залишила газ увімкненим, на плиті — забута картопля. Добре, що сусіди вчасно увірвалися. Та й з під’їзду тепер сусідка виходила насилу, постійно просила допомоги.

Подзвонили дітям, — і ті вирішили визначити матір у дім для людей похилого віку. Як я вважаю, могли й із собою забрати до Дніпра. Але вони вирішили, що старенькій потрібен професійний догляд. Пообіцяли матері, що її часто відвідуватимуть друзі, заплатили за пансіонат та поїхали до свого містечка. Ось тільки друзі і самі вже у віці, і не надто ходять на прогулянки.

Згадую те місце, де зараз Катерина Андріївна. Одного разу свою подругу забирала, вона там працює. Сидять у дворику дідусі та бабусі нерухомо і на ворота все дивляться. Напевно, їм усім пообіцяли їхні діти, що відвідуватимуть друзі, от і чекають. Уявила, що тепер і Катерина Андріївна так само сидить.

Я хочу до неї з’їздити. Запитаю про книгу з віршами, а раптом у неї збереглася? Удома у матері я її не знайшла. Дуже хочу по-новому прочитати те, про що мама говорила в дев’яності.

Тепер зрозуміла, що не мати дітей – це з якогось боку навіть плюс. Нема кому мене здавати в будинок для людей похилого віку. Зі свого боку, я дуже постараюся не спалити будинок. У кішок, наприклад, все зовсім по-іншому. Коли вони відчувають, що кінець близький, то просто зникають.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua