Таточку, татку! – весело загукав малий Миколка і побіг у обійми, які розкрив широкоплечий красень. Обіймає малого, а сам очима так і їсть колишню дружину Надійку. А вона сухо вітається, віддає речі малого і сідає в авто, яке її чекає. Мить – і немає його щастя…
Надя їде і щосили намагається не заплакати. Усе єство хоче зараз полетіти в обійми до колишнього чоловіка.
Але… Хоч він і просить, хоч уже п’ять років вона сама – назад дороги немає. Нічого ніби і не заважає, але один його вчинок назавжди перекреслив її довіру.
…Вони були гарною парою. Усі знайомі і просто перехожі задивлялися, озиралися і милувалися. Обоє високі, біляві, з небесно-блакитними очима.
— Янголи, – сказала одна старенька, побачивши їх у церкві під час вінчання.
А вони і жили між собою дуже гарно. Хоч одружилися зовсім молодими, зуміли зберегти свою любов і через десять років. Берегли одне одного. Кохали. Ніхто і не вірить, але не було між ними і непорозумінь. Кожен не хотів другу половинку образити. «Най буде, як ти кажеш», повторював часто Олег. «Ти голова родини, буде, як ти захочеш!» – відповідада Надя.
Ідилію порушувала лише відсутність дітей. Ще у перші роки подружнього життя вони перевірялись, і висновок спеціалістів був невтішним: Олег навряд чи коли стане батьком. Шанс в принципі є, але один на мільйон.
А тут – диво! Надя відчула, що при надії. Чоловік одразу продав квартиру у місті і купив великий заміський будинок. Обладнав дитячу, наче для принца, бо ж ні у кого і сумніву не було, що буде хлопчик.
І таки так! У свій термін з’явився на світ міцненький і здоровий Миколка, назвали на честь Олегового прадідуся. Але щойно забрали малого і маму додому, мусили викликати швидку – малий ледь дихав.
Огляд у спеціалістів нічого не виявив, все показало в нормі, і мама з дитям знову поїхали додому, а вже ввечері летіли назад…
Вони тоді де тільки не були з Миколкою. Хто тільки їх не оглядав – усі руками розводили. Надіна мама казала – пороблено. Ну не може дитині бути добре скрізь, крім рідного дому.
Аж ось одна літня професорка, посадивши Надю навпроти, почала розпитувати, де та живе, попросила описати в усіх подробицях будинок, що росте в середині і довкола, кого з домашніх улюбленців мають.
— У нас крім кавказької вівчарки – Мухтара, і немає нікого більше. Він від старості уже ледь ходить, тому ми йому окрему кімнату виділили з тапчанчиком.
Жінка аж підскочила. Виписала довжелезний список і відправила Надю зробити усе необхідне.
— Та вам до дитини навіть людину, у якої є пес, підпускати не можна! Переселяйте кудись Мухтара і робіть капітальний ремонт, аби ні шерстинки ніде не залишилось. Дитині перебувати поруч з собакою ні в якому разі не можна.
Надя, щаслива, що нарешті з’ясувалася причина недуги Миколки, зателефонувала Олегу і все розповіла.
— Я Мухтара не покину! – сказав сухо її чоловік. – Хай та професорка що хочеш каже, ми знайдемо, як допомогти дитині, а собаку мою не чіпай і навіть не думай про це! Не смій навіть говорити, аби я його кудись подів. Він мені як брат рідний і навіть більше. Ще тато, коли був живий, мені його подарував. Якщо хочеш, це єдина жива істота, яка мене любить по-справжньому! Я його не зраджу через те, що якась професорка щось там тобі наговорила.
Надя одразу переселилася до мами. Навіть речей своїх не забирала. Спочатку навіть говорити ні з ким не хотіла, так переживала учинок чоловіка. З часом оговталася і подала на розлучення.
…П’ять років минуло. Уже давно немає Мухтара, і Олег просить, аби вона з синочком повернулася. Але Надя і чути того не хоче. Хоч кохає Олега, а той учинок пробачити не може.
Автор Анна К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!