— Тату, а чому мама завжди каже, що ти головний по тарілках, а вона головна по грошах? — запитав малий Андрійко, дивлячись мені прямо в очі. Після цих слів сина я відчув, як стіна між мною та Соломією стала нездоланною.
Коли ми тільки познайомилися з Соломією, я був впевнений, що моє життя розвиватиметься за стандартним сценарієм. Я працював на будівництві, мав непогані перспективи стати бригадиром, а згодом, можливо, і відкрити власну справу. Мені подобалося відчувати в руках інструмент, бачити, як порожня ділянка поступово перетворюється на житловий будинок. Соломія ж тоді тільки закінчувала навчання. Вона була цілеспрямованою, активною і завжди говорила про те, що хоче досягти успіху в юридичній сфері.
Після весілля ми жили звично. Я працював, вона шукала себе. А потім у нас з’явився перший син, Андрійко. Це був період великої радості, але й великих викликів. Соломія спробувала піти в декрет, але я бачив, як вона згасає. Їй бракувало руху, складних завдань, спілкування з колегами. Коли Андрійку виповнилося пів року, Соломії запропонували посаду помічника адвоката у великій фірмі. Це був шанс, про який вона мріяла роками.
Ми сіли на кухні ввечері, і я зрозумів, що наше життя має змінитися. Вона дивилася на мене з надією і водночас із почуттям провини. Я ж розумів, що моя робота на будівництві — це просто спосіб заробити гроші, а для неї кар’єра — це сенс самореалізації.
— Борисе, я не знаю, що робити. Це робота моєї мрії, але як же малий? — запитала вона тоді, крутячи в руках горнятко з чаєм.
— Ти маєш спробувати. Я можу взяти відпустку по догляду за дитиною. Моїх навичок вистачить, щоб підтримувати лад вдома, а ти зможеш рости професійно — відповів я.
— Ти впевнений? Що скажуть твої колеги? Твоя мама? — Соломія була здивована моєю рішучістю.
— Нехай кажуть, що хочуть. Головне, щоб ми були щасливі — сказав я, хоча всередині відчував легкий тривожний холодок.
Минуло три роки. Тепер у нас уже двоє дітей — до Андрійка додався маленький Назар. Соломія за цей час стала старшим юристом, її графік став ще щільнішим. Вона їде з дому о сьомій ранку і повертається ближче до дев’ятої вечора. А я став справжнім господарем дому. Мої ранки починаються не з кави, а з приготування вівсянки та пошуку чистих шкарпеток для хлопців.
Моя мама, пані Ольга, досі не може змиритися з таким станом речей. Кожен її візит перетворюється на тихе випробування для моїх нервів.
— Борисе, ну хіба це чоловіча справа — підлоги мити та пиріжки пекти? — каже вона, заходячи в коридор і проводячи пальцем по полиці з взуттям.
— Мамо, дітям потрібен догляд, а Соломія заробляє достатньо, щоб ми ні в чому не мали потреби — спокійно відповідаю я.
— Вона заробляє, а ти втрачаєш себе. Ти ж був майстром! У тебе руки золоті! А зараз що? Ти навіть не знаєш, які ціни на цеглу чи арматуру — зітхає вона.
— Я знаю ціни на підгузки та найкращі дитячі суміші. Це зараз важливіше — відрізаю я.
Але в душі слова матері залишають слід. Іноді я дивлюся у вікно на будівельний майданчик неподалік і відчуваю дивну тугу. Мені бракує чоловічого колективу, грубих жартів, відчуття фізичної втоми після робочого дня. Замість цього я маю втому емоційну. Коли діти вередують, коли Назар відмовляється їсти, а Андрійко знову розбив коліно, я почуваюся виснаженим.
Соломія приходить додому сяюча. Вона розповідає про виграні справи, про складні переговори, про нових клієнтів. Я слухаю її, намагаючись щиро радіти, але часто помічаю, що вона зовсім не запитує, як пройшов мій день. Для неї мій день — це щось само собою зрозуміле: діти нагодовані, в хаті прибрано, вечеря на столі.
— Ти сьогодні такий мовчазний, Борисе. Щось сталося? — запитала вона вчора під час вечері.
— Просто втомився. Назар сьогодні весь день капризував — відповів я коротко.
— Ну, це ж діти. Завтра буде краще. До речі, мені наступного тижня треба поїхати у відрядження до Львова на три дні. Ти ж впораєшся? — вона дивилася на мене, вже подумки плануючи свою поїздку.
— Звісно, впораюся. Хіба у мене є вибір? — сказав я, і в моєму голосі прозвучала гіркота, яку я не зміг приховати.
— Ти знову за своє? Ми ж домовлялися. Це важливо для мого підвищення — її тон став холоднішим.
— Я знаю, що це важливо. Все, що ти робиш, завжди важливо. А те, що роблю я, сприймається як обов’язок, який не потребує обговорення — я встав з-за столу і почав збирати тарілки.
— Не починай, будь ласка. Я працюю заради нас усіх — кинула вона і пішла в іншу кімнату перевіряти пошту.
Ця розмова залишила неприємний осад. Я почав помічати, що ми стаємо чужими. Вона живе в світі великих грошей та амбіцій, а я застряг у світі дитячих майданчиків та мультфільмів. Навіть наші друзі змінили до нас ставлення. Чоловіки моїх знайомих дивляться на мене з прихованою іронією, а жінки — з якоюсь дивною сумішшю заздрості та зневаги.
Одного разу я зустрів свого колишнього колегу, Степана. Ми випадково перетнулися в парку, коли я гуляв з візочком.
— Борисе? Це ти? Оце так зустріч! А ми думали, ти кудись виїхав. Чому на дзвінки не відповідаєш? — здивувався Степан.
— Та якось не до того було. Справи сімейні — я ніяково посміхнувся.
— Бачу, справи серйозні. То ти тепер за няньку? А Соломія твоя де? Чув, вона велика людина стала — Степан оглянув мій вигляд: спортивні штани, куртка з плямою від дитячого пюре.
— Вона на роботі. Хтось же має працювати — спробував пожартувати я.
— Ну так, звісно. Тільки дивись, Борисе, щоб не вийшло так, що ти потім нікому не будеш потрібен. Роки йдуть, навички втрачаються. У нас зараз такі об’єкти цікаві, зарплати підняли — сказав він, поплескавши мене по плечу.
Після цієї зустрічі я довго не міг заспокоїтися. Я повернувся додому і вперше за довгий час відчув справжнє розчарування. Я зайшов у ванну, подивився в дзеркало і не впізнав себе. Де подівся той впевнений у собі чоловік? Замість нього на мене дивилася людина з втомленими очима.
Увечері, коли діти нарешті заснули, я вирішив поговорити з Соломією відверто. Вона сиділа за ноутбуком, готуючи документи.
— Соломіє, нам треба поговорити про майбутнє — почав я, сідаючи навпроти.
— Борисе, давай не зараз. У мене терміновий звіт — не підводячи голови, відповіла вона.
— Ні, зараз. Мені здається, я більше так не можу. Я відчуваю, що зникаю як особистість. Мені потрібно повернутися до роботи — мої слова змусили її відірватися від екрана.
— І що ти пропонуєш? Хто буде з дітьми? Ти хочеш найняти чужу людину? — вона здивовано підняла брови.
— Можливо, няню. Або, може, ти зможеш брати менше справ? — я шукав компроміс.
— Ти ж знаєш, що це неможливо. Я на порозі партнерства у фірмі. Зараз не час давати слабину — голос Соломії став жорстким.
— А коли буде час? Коли діти підуть до школи? Коли я остаточно забуду, як тримати кельму в руках? — я почав втрачати терпіння.
— Ти став дуже егоїстичним, Борисе. Я думала, ти мене підтримуєш. Виявляється, ти просто заздриш моєму успіху — сказала вона і закрила ноутбук.
— Це не заздрість. Це бажання мати власне життя, а не бути додатком до твого успіху — відповів я тихо.
Тієї ночі ми спали в різних кімнатах. Я лежав і думав про те, як швидко все змінилося. Коли ми домовлялися про цей розподіл ролей, все здавалося правильним і справедливим. Але реальність виявилася набагато складнішою. Соломія звикла до того, що побут — це не її турбота. Вона перестала цінувати те, що я роблю для родини щодня.
Наступного дня вона поїхала у відрядження. Я залишився один з дітьми. Все було як завжди: сніданок, прогулянка, обід, денний сон. Але в мені щось зламалося. Я робив усе механічно. Коли Назар розлив компот на килим, я не став сваритися чи швидко прибирати. Я просто сів поруч на підлогу і дивився на пляму.
Мені подзвонила сестра Соломії, Марія. Вона завжди була гострою на язик.
— Привіт, домогосподарю! Як там мої племінники? Соломія казала, ти сьогодні один. Може, заїхати допомогти? — запитала вона з ноткою насмішки.
— Дякую, Маріє, я справляюся. Як завжди — сухо відповів я.
— Та ладно тобі, не дуйся. Соломія молодець, таку кар’єру робить. Вся родина нею пишається. Ти б бачив, як тато про неї розповідає знайомим. Каже, що вона справжня голова сім’ї — продовжувала вона.
— Голова сім’ї? А я тоді хто? — не втримався я.
— Ну, ти — надійний тил. Це теж важливо. Хоча, звісно, дивно це все. Чоловік вдома, жінка на коні — засміялася вона.
Я поклав слухавку. Голова сім’ї. Надійний тил. Слова, які раніше не зачіпали, тепер кололи. Я зрозумів, що в очах її родини я став кимось на зразок обслуги, яка просто забезпечує комфорт їхній зірці.
Коли Соломія повернулася з відрядження, вона була в піднесеному настрої. Її проєкт схвалили, їй виписали премію. Вона привезла дітям дорогі іграшки, а мені — нову сорочку.
— Дивись, Борисе, яка якість! Тобі дуже пасуватиме цей колір — вона приклала сорочку до моїх плечей.
— Дякую. Але мені немає куди її носити. Хіба що в пісочницю — сказав я, відкладаючи подарунок.
— Знову ти за своє? Може, вистачить псувати свято? — її обличчя вмить змінилося.
— Це не свято, Соломіє. Це моє життя, яке проходить повз мене. Я вирішив. З наступного місяця я виходжу на роботу. Я вже розмовляв зі Степаном, він чекає на мене — твердо сказав я.
— Ти з глузду з’їхав? А діти? А мій графік? Ти хочеш усе зруйнувати зараз? — вона почала кричати.
— Я не руйную, я намагаюся врятувати себе. Якщо ти не готова до діалогу, то, можливо, нам не варто бути разом — ці слова вилетіли з мене раніше, ніж я встиг їх обдумати.
В кімнаті запала тиша. Соломія дивилася на мене так, ніби бачила вперше. В її очах не було співчуття, лише холодний розрахунок і образа.
— Якщо ти підеш на роботу, я не зможу працювати так, як раніше. Ти ставиш свої інтереси вище за добробут сім’ї. Подумай про це — сказала вона і вийшла з кімнати.
Минуло кілька днів. Ми майже не розмовляємо. Я шукаю няню, вона ігнорує мої спроби обговорити бюджет. Я бачу, як вона злиться кожного разу, коли я беру телефон, щоб відповісти Степану. Вона вважає мою роботу забавкою, яка лише заважає її великим планам.
Найгірше те, що я сам почав сумніватися. А раптом я справді руйную все? Можливо, я мав би бути вдячним за те, що ми маємо гроші та стабільність? Але що це за стабільність, якщо я відчуваю себе порожнім місцем?
Вчора Андрійко запитав мене:
— Тату, а чому ти більше не посміхаєшся, коли ми граємося в машинки?
Я не знав, що йому відповісти. Я обійняв його і відчув, як сильно я люблю цих дітей. Але чи достатньо цієї любові, щоб принести в жертву власну особистість?
Соломія вже не та дівчина, в яку я закохався. Вона стала жорсткою, владною і абсолютно впевненою в своїй правоті. Вона не бачить у мені партнера, вона бачить зручну функцію. А я не хочу бути функцією.
Сьогодні вранці я зібрав частину своїх речей у сумку. Поки що я просто переніс їх у гараж. Я ще не пішов, але вже не відчуваю цей дім своїм. Коли Соломія ввечері прийде і знову почне розповідати про свої успіхи, я не впевнений, що зможу промовчати.
Чи варта кар’єра одного з партнерів того, щоб інший повністю розчинився в побуті та втратив себе? Чи можна знайти баланс, коли один уже звик до ролі лідера і не хоче ділитися простором?
Наше життя перетворилося на холодний офіс, де кожен виконує свою роль, але немає місця для душі. Я дивлюся на сплячих хлопців і серце крається. Я хочу бути для них прикладом, але яким? Чоловіка, який здався, чи чоловіка, який бореться за своє право бути кимось більшим, ніж просто домашній персонал?
Що б ви порадили в такій ситуації, коли компроміс здається неможливим, а ціна за власне я занадто висока? Чи є шанс врятувати стосунки, якщо один із партнерів відмовляється бачити потреби іншого?
Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть у коментарях свою думку. Для нас це надзвичайно важливо, адже такі ситуації трапляються частіше, ніж ми звикли думати. Ваша підтримка та досвід можуть допомогти комусь знайти правильний шлях.
