— Тату, пансіонат — це не клітка, там тобі буде краще з такими ж літніми, як ти, — холодно промовила донька під час вечері. Вадим навіть не підняв очей від тарілки, методично пережовуючи їжу, куплену за мої кошти. Я раптом усвідомив, що моя власна дитина вже викреслила мене зі списку живих мешканців цього дому.
Щоразу, коли я заплющую очі, я бачу свій старий поріг. Той самий, обтесаний часом камінь, який я власноруч поклав біля входу в дім ще тридцять років тому. Він був теплим влітку і шорстким від інею взимку. Тепер на тому місці, мабуть, стоять нові господарі, а я — тут, у чужому місті, де навіть повітря пахне пластиком і байдужістю. Продаж будинку став моєю найбільшою помилкою, яку я допустив, повіривши власній доньці. Тетяна вміла переконувати так, що здавалося, ніби вона дбає лише про мій спокій.
— Тату, ну скільки можна себе мучити? — вона сідала навпроти, поправляючи волосся, і в її очах була така щира турбота, що я не міг запідозрити підступу. — Подивися на свої руки. Вони ж постійно в землі, в мозолях. Ти заслуговуєш на відпочинок. Ми з Вадимом усе обдумали. Продамо твій дім, додамо наші заощадження і купимо велику квартиру в центрі. Там у тебе буде своя кімната, окремий санвузол, балкон з видом на парк. Будеш гуляти з онуками, читати їм казки. Хіба це не те, про що ти мріяв?
Вадим, її чоловік, зазвичай мовчав, підпираючи одвірок. Він був людиною діла, як мені тоді здавалося. Його мовчання я сприймав як солідність і надійність.
— Ми вже придивилися варіант — додав він одного разу, коли ми сиділи на веранді. — Світла, простора квартира. Будемо жити всі разом, як велика родина. Тобі не треба буде думати про дрова чи ремонт даху.
Я вагався. Кожен кущ смородини, кожна яблуня в саду були моїми друзями. Я знав, як сонце вранці пробивається крізь фіранки в спальні, створюючи химерні візерунки на стіні. Але Тетяна не відступала. Вона приїжджала щотижня, привозила онуків, які бігали садом і кричали, що їм тут нудно, бо немає інтернету.
— Бачиш, дітям тут нецікаво — зітхала донька. — А в місті вони будуть поруч із тобою щодня.
І я здався. Підписав усі папери. Коли виносили старе крісло, у якому я сидів вечорами, мені здалося, що я відриваю від себе шматок живої плоті. Нові власники були молодими і енергійними, вони відразу почали говорити про те, як знесуть стару веранду і викорчують дерева, щоб зробити газон. Я намагався не слухати.
Переїзд до міста став початком мого повільного згасання. Квартира справді була великою, але в ній не було місця для мого минулого. Мої старі речі, які я хотів забрати з собою, Тетяна назвала мотлохом.
— Тату, ну куди ти поставиш цей обдертий стіл? Ми купили новий, дизайнерський. А ці книжки… вони пахнуть пліснявою. Давай краще віддамо їх у бібліотеку.
Так я залишився без свого письмового столу, за яким писав листи дружині, коли вона ще була жива. Без своєї бібліотеки. У моїй новій кімнаті було стерильно чисто і порожньо. Білі стіни нагадували лікарняну палату.
Перші кілька тижнів усе здавалося терпимим. Мене кликали до столу, Тетяна розпитувала про моє самопочуття. Але поступово тон розмов почав змінюватися. Вадим став дедалі частіше повертатися з роботи роздратованим.
— Чому в коридорі знову горить світло? — почув я його голос одного вечора. — Тетяно, твій батько думає, що електрика безкоштовна?
— Він просто забуває, Вадиме. Він старий — виправдовувала мене донька, але в її голосі вже не було тієї колишньої ніжності.
Одного разу я вирішив приготувати свій фірмовий суп. Мені хотілося зробити щось приємне для них, показати, що я ще на щось здатний. Коли Тетяна повернулася додому, вона застала мене на кухні.
— Що це за запах? — вона зморщила носа. — Тату, я ж казала, що ми не їмо таку жирну їжу. І подивися на плиту! Вона вся в бризках. Я ж щойно її вимила.
— Я просто хотів допомогти — тихо відповів я, опустивши ополоник.
— Допомогти? Краще просто сиди у своїй кімнаті і нічого не чіпай. Мені простіше самій усе зробити, ніж потім перемивати за тобою.
Ці слова боляче різанули. Я пішов до себе, навіть не спробувавши того супу. З того дня я намагався виходити з кімнати лише тоді, коли їх не було вдома. Я став тінню в їхньому блискучому житті.
Конфлікти почали виникати на рівному місці. Вадима дратувало, як я кашляю вночі. Тетяну — як я розставляю взуття в передпокої.
— Ти знову розлив воду у ванній — сказала вона мені вранці, коли я вмивався. — Ламінат розбухне, ми за нього купу грошей віддали.
— Вибач, я витру.
— Не треба, я сама. Ти тільки гірше зробиш.
Я бачив, як вони переглядаються за столом, коли я намагався розповісти якусь історію зі свого минулого. Онуки, яких мені обіцяли щодня, були постійно зайняті гуртками та гаджетами. Вони заходили до мене лише тоді, коли батьки змушували їх привітатися.
— Добре, діду, ми пішли — кидали вони, навіть не відриваючи очей від екранів телефонів.
Одного разу я випадково підслухав їхню розмову на балконі. Вечір був теплим, вікна були відчинені.
— Я більше так не можу — нервово говорив Вадим. — Він скрізь. Цей запах старості… він просочив усю квартиру. Онуки соромляться приводити друзів, бо в сусідній кімнаті сидить дід і вічно зітхає.
— А що я можу зробити? — запитала Тетяна. — Він продав дім, гроші вкладені в цю квартиру. Ми не можемо його просто вигнати.
— Можна знайти хороший пансіонат. Там професійний догляд, однолітки. Йому там буде краще.
— Ти ж знаєш, як він до цього поставиться. Він скаже, що ми його зрадили.
— Зрадили? Ми дали йому найкращі умови! А те, що він не може адаптуватися до нормального життя — це його проблеми. Ця квартира — наше майбутнє, Тетяно. А він тягне нас назад.
Я стояв біля дверей і відчував, як усередині все холоне. Моя донька, моя єдина дитина, яку я виховував сам після того, як не стало її матері, обговорювала, як позбутися мене. Вона забула, як я ночами не спав, коли вона хворіла. Забула, як я працював на двох роботах, щоб оплатити їй навчання. Для неї я став баластом.
Наступного ранку за сніданком я мовчав. Тетяна намагалася бути привітною, але я бачив фальш у кожному її русі.
— Тату, ти сьогодні якийсь блідий. Може, прогуляєшся в парку? — запитала вона, не дивлячись мені в очі.
— Я все чув, Тетяно — сказав я, відкладаючи газету.
Вона застигла з чайником у руці. Вадим відвів погляд у вікно.
— Що ти чув? — пробурмотіла вона.
— Вашу розмову про пансіонат. Про те, що я тягну вас назад.
Настала тиша. Така важка, що здавалося, її можна розрізати ножем. Вадим першим порушив мовчання.
— Ну, раз ти чув, то давай говорити відверто. Нам усім важко. Ти не звик до міського життя, ми не звикли жити з літньою людиною. Це було помилкою — з’їжджатися.
— Помилкою було вірити вам — відповів я. — Я продав свій дім. Я віддав вам усі гроші до останньої копійки. Куди мені тепер іти?
— Ми знайдемо варіант — швидко вставила Тетяна. — Є дуже непогані місця. Ми будемо тебе провідувати, привозити онуків.
— Ви хочете викупити свою совість за мої ж гроші? — я підвівся. — Ви отримали квартиру, про яку мріяли, а я отримав вирок доживати віку серед чужих людей.
— Не драматизуй — кинув Вадим. — Ти сам бачиш, що тут тобі не місце. Ти вічно невдоволений, постійно щось не так.
— Бо це не мій дім! Це ваша фортеця, у якій я — полонений.
Того дня я не пішов у парк. Я пішов до своєї кімнати і почав збирати речі. Їх було небагато — ті самі кілька коробок, з якими я приїхав сюди рік тому. Я не знав, куди піду. У мене не було заощаджень, не було житла. Але залишатися тут означало остаточно втратити себе.
Я згадав про стару хату своєї сестри в далекому селі. Вона стояла порожня вже багато років, занедбана і майже зруйнована. Сестра колись просила мене доглянути за нею, але я все відкладав. Це було моє єдине спасіння.
— Я їду — сказав я ввечері, коли вони обоє були у вітальні.
Тетяна підхопилася з дивана.
— Куди? Тату, не глупи. Тобі нікуди йти.
— Поїду в село, до хати тітки Марії. Там хоч дах і дірявий, зате совість моя буде чистою.
— Ти там не витримаєш і тижня — засміявся Вадим. — Там же немає нічого. Ані опалення, ані нормальної води.
— Там є свобода, Вадиме. Чого ти ніколи не зрозумієш.
Тетяна намагалася мене зупинити, але її зусилля були млявими. В глибині душі вона була рада. Я бачив це по тому, як вона почала планувати, що поставить у моїй кімнаті, ще до того, як я зачинив за собою двері.
Поїздка до села була довгою. Я дивився у вікно потяга на поля, що миготіли повз, і думав про те, як дивно влаштоване життя. Ти будуєш щось роками, вкладаєш душу, а потім один невірний крок — і ти опиняєшся на руїнах.
Хата сестри зустріла мене зарослим подвір’ям і запахом цвілі. Покрівля справді протікала, стіни облупилися. Я сів на порозі, точно так само, як колись у своєму рідному домі, і закрив обличчя руками. Мені не було соромно за свої сльози. Це були сльози звільнення від ілюзій.
Минуло пів року. Я потроху навів лад у хатині. Перекрив дах, наскільки вистачило сил, підбілив стіни. Сусіди допомогли з дровами на зиму. Грошей катастрофічно не вистачало, але я навчився жити на мінімум.
Тетяна дзвонить рідко. Її голос звучить бадьоро, вона розповідає про нову відпустку, про те, як вони облаштували кабінет у моїй колишній кімнаті. Вона жодного разу не запитала, чи є в мене що їсти.
— Тату, ну ти ж сам захотів піти — каже вона, коли я намагаюся натякнути на свою скруту. — Ми пропонували тобі варіанти.
Я більше не сперечаюся. Я зрозумів, що любов не завжди буває взаємною, навіть якщо це любов до власної дитини. Я втратив матеріальне, але знайшов спокій. Хоча цей спокій гіркий, як полин у моєму новому городі.
Вечорами, коли сонце сідає за пагорб, я сиджу біля вікна і дивлюся на дорогу. Я не чекаю гостей. Я просто дивлюся, як минає час. Мій дім, мій справжній дім, тепер лише в моїх спогадах. А тут… тут просто стіни, які захищають мене від вітру, але не від холоду в душі.
Часто я задаю собі одне й те саме питання, на яке не знаходжу відповіді. Я дав їй усе, що міг, виховав, як умів, віддав останнє, що мав на старість. Чому ж у її серці не знайшлося місця для вдячності, а лише для розрахунку?
І тепер, дивлячись на порожню дорогу, я хочу запитати у вас: що насправді ми виховуємо в наших дітях — любов чи здатність виживати за наш рахунок, і чи можна пробачити зраду, якщо вона вчинена найдорожчою людиною? Чи варто було мені боротися за свій дім до кінця, чи цей шлях до самотності був неминучим?
