Телефон був розблокований відбитком пальця. За кілька секунд Світлана опинилася у світі, який її чоловік так ретельно приховував. Вона переглянула його повідомлення, оминаючи робочі чати та сімейні групи. Її увагу привернули три розмови, які були активними протягом останнього часу
Світлана та Микола прожили разом майже десять років. Ці роки здавалися їй часом безхмарного щастя, міцним фундаментом, на якому вони збудували свій дім, свою сім’ю. Микола був надійним, уважним і завжди вмів розсмішити. Він працював багато, часто затримувався, посилаючись на нові проєкти, що потребували його повної відданості. І Світлана вірила. Вона завжди вірила.
Останні кілька місяців, однак, у її душі оселилося дивне відчуття. Не ревнощі, а якась холодна порожнеча. Микола став відстороненим, його відповіді на її запитання звучали шаблонно, а телефон він тримав біля себе, як найдорожчий скарб. Завжди, коли вона наближалася, екран гаснув або він швидко переходив у якусь іншу програму. Це була лише невелика деталь, але вона наростала, як снігова куля. Вона намагалася відкинути ці думки, називала себе нерозумною, недовірливою дружиною, але внутрішній голос шепотів, що щось змінилося.
Тієї ночі Микола заснув швидко, стомлений після довгого дня. Він лежав, міцно обійнявши подушку, а його дихання було рівним і спокійним. На тумбочці, як це рідко бувало, лежав його телефон, екраном догори. Світлана довго дивилася на нього. Її рука тремтіла, коли вона нарешті потяглася до пристрою. Це був вчинок, який вона не могла собі пробачити, порушення священного кордону довіри. Але вона знала, що якщо не зробить цього зараз, то це неспокійне відчуття зруйнує її зсередини.
Телефон був розблокований відбитком пальця. За кілька секунд Світлана опинилася у світі, який її чоловік так ретельно приховував. Вона переглянула його повідомлення, оминаючи робочі чати та сімейні групи. Її увагу привернули три розмови, які були активними протягом останнього часу.
Перша розмова була з контактом, підписаним просто О. Зміст їхнього спілкування був сповнений теплих слів та жартів, які, на думку Світлани, були надто особистими для звичайної колеги чи знайомої. Були там і фрази, що стосувалися планів, які Микола ніколи не обговорював із нею.
— Ти пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися
— Звісно, це був незабутній день
— Це те, що мені потрібно було почути
— Я завжди знав, що ти мене підтримуєш, як ніхто інший
Світлана відчула, як її серце стискається. Її охопило відчуття, яке не можна було назвати інакше, як глибоке, гірке розчарування. Вона прокрутила чат далі. Більшість повідомлень було видалено, залишалися лише окремі репліки, але навіть вони малювали картину тісної, дуже близької взаємодії. Це була людина, яка явно знала про Миколу більше, ніж вона, його дружина.
Друге листування було з Іриною. Тут розмови були більш прагматичними, але не менш підозрілими. Вони обговорювали якісь фінансові справи, якісь інвестиції, про які він їй ніколи не говорив. Ірина запитувала про його сімейний стан, і Микола відповів загальними фразами, які уникли прямої відповіді.
— Ну як у тебе вдома.
— Все, як завжди, рутина.
— А ти ж казав, що хочеш змінити ситуацію.
— Так, але це не так просто, треба час.
Ці повідомлення викликали в Світлани більше запитань, ніж відповідей. Чому він приховував фінансові рішення? Чому не розповідав про ці плани? І чому ця жінка так детально цікавилася його приватним життям, і він так охоче відповідав, створюючи враження самотньої людини, яка шукає розради?
Найбільш тривожною виявилася третя розмова, із контактом під іменем Олена П. Світлана не знала жодної Олени П. у колі їхніх спільних знайомих. Ці тексти були найкоротшими, але найбільш двозначними. Вони містили натяки на щось, що мало статися, на майбутню зустріч, на якусь поїздку.
— Все готово.
— Так, чекаю твого сигналу.
— Це має бути тільки наша таємниця.
— Звісно, ніхто не дізнається.
Світлана відчула, як її дихання збивається. Вона більше не могла зберігати спокій. Відчуття образи, яке почалося з легкого неспокою, тепер переросло у справжню бурю. Вона тихо, але різко поклала телефон на тумбочку. Звук був настільки гучним у нічній тиші, що Микола здригнувся і прокинувся.
Він підвів голову, мружачись від світла нічника.
— Світлано, що сталося.
Його голос був сонним і здивованим. Світлана дивилася на нього, і в її очах не було сліз, тільки холодна рішучість. Вона вказала на телефон.
— Це сталося. Поясни мені, що це.
Микола одразу зрозумів, що вона бачила. Його обличчя змінилося, з нього зійшов увесь сон. Він сів на ліжко, прикриваючи обличчя руками. Минуло кілька довгих, нестерпних хвилин мовчання.
— Я можу пояснити, Світлано. Ти маєш мене вислухати. Все не так, як ти собі малюєш.
— Розкажи. Розкажи мені про О., про Ірину і про Олену П. І про всі ваші таємниці.
Микола зітхнув. Його пояснення були довгими та виснажливими.
— О. це Оксанка. Це моя стара подруга, з якою ми разом навчалися в університеті. Ми давно не спілкувалися, але вона нещодавно пережила дуже важкий період у житті, не стало її найближчої людини. Вона була на межі відчаю. Вона звернулася до мене, бо потребувала підтримки, просто людини, яка б її вислухала. Я не хотів тобі розповідати, бо ти б за мене хвилювалася, бо я б пізно повертався з роботи, коли ми зустрічалися в кав’ярні, щоб вона могла виговоритися.
А ті слова, про пам’ять і підтримку, це про ті часи, коли ми в студентські роки підтримували один одного. Вона просто згадувала минуле, шукаючи розради в теплих спогадах. Я видаляв повідомлення, бо боявся, що ти прочитаєш і неправильно зрозумієш, і це зробило б тільки гірше.
Світлана слухала, але її вираз обличчя не пом’якшав.
— Це не пояснює, чому ти відповідав так, ніби вона для тебе єдина людина, що розуміє
— Я намагався її підтримати! Просто підтримати! Я не міг бути байдужим до її горя. А що стосується планів, то вона просила порадити їй, як змінити місце проживання. Я їй допомагав знайти житло у новому місті.
— Добре. А Ірина.
Микола почав говорити про другу співрозмовницю.
— Ірина — це наша фінансова консультантка, Світлано. Пам’ятаєш, я казав, що хочу інвестувати частину заощаджень, щоб купити більше землі за містом для нашого майбутнього будинку? Я не хотів тобі говорити, доки не буду впевнений у результаті, тому що це ризик, і я не хотів тебе цим турбувати.
— Рутина.
— Це про нашу роботу! Я їй так і відповів, що робота стала рутиною, бо вона питала, чи не змінив я ще місце роботи. Вона просто цікавилася, чи не хочу я залишити стару компанію і перейти в іншу, що обіцяє більші прибутки. Вона допомагала мені оцінити можливі варіанти. Я розумію, що слова вирвані з контексту можуть виглядати погано, але це була суто ділова комунікація. Я навіть не пам’ятаю, як вона виглядає.
Світлана відчувала, що її гнів потроху змінюється на дику втому. Вона не знала, чи вірити йому. Його пояснення були дуже деталізованими, надто зручними.
— А Олена П. Хто ця жінка, з якою ти обговорюєш таємні поїздки
Микола зітхнув втретє, і його голос став тихішим, майже благальним.
— Олена П. — це Олена Петрівна, керівниця великого відділу, з яким я маю дуже важливий проєкт, який я не міг тобі розкривати. Вона дуже сувора і вимагає повної конфіденційності. Ми плануємо поїздку до іншого міста, щоб презентувати проєкт потенційним інвесторам. Потрібно було дотримуватися суворої таємності, бо від цього залежала величезна угода, яка б забезпечила наше майбутнє.
— Наша таємниця.
— Це про конфіденційність проєкту, Світлано! Я не міг розповісти, що це за проєкт, і вона просила нікому не говорити про поїздку, доки все не буде завершено і підписано. Я знаю, як це виглядає. Але я ніколи не зрадив тебе. Я просто хотів зробити сюрприз, коли укладу угоду. Я хотів прийти і сказати — ми купимо ту велику ділянку, про яку ти мріяла!
Він простягнув до неї руки, але Світлана відхилилася. У кімнаті запала тиша. Вона відчувала, що пояснення Миколи, хоч і звучали фантастично, але мали певну логіку. Він не виправдовувався, він просто говорив. Але чому він обрав шлях таємності, який завдав їй стільки болю?
— Ти обрав таємницю, Миколо. Ти обрав брехню, тому що не довірив мені свій неспокій, свої плани. А це завдало мені набагато більшого болю, ніж ти можеш уявити.
— Я помилився. Я просто хотів тебе захистити і здивувати. Я розумію, що довіра — це найважливіше. Я більше ніколи не буду нічого приховувати. Я готовий тобі показати всі документи і пояснити все ще раз. Тільки не відвертайся.
Світлана дивилася на нього. Вона бачила його щире каяття, але її сумніви не розвіялися повністю. Вона почула пояснення, але внутрішній голос все ще ставив запитання. Чи може бути, що людина, яка так майстерно вигадала ці три історії, не має наміру щось приховувати, а лише намагається вийти сухою з води? Чи справді усі його слова були правдою? Чи це була лише добре продумана спроба зберегти сім’ю, приховавши щось більш значне? Вона не знала. І це невідоме майбутнє, повне невизначеності, лякало її найбільше.
Чи виправдовує мета засоби? Чи має Світлана повірити Миколі, чи інтуїція підказує їй, що за цими зручними історіями криється щось більше, ніж просто робочі справи і допомога подрузі? Яке рішення прийняли б ви, якби опинилися на місці Світлани
Поставте свою вподобайку, якщо вважаєте, що Світлана має дати Миколі другий шанс, і напишіть коментар, поділіться своєю думкою, що їй робити, адже це дуже важливо для нашої героїні.
