Тепер мої діти, мій син і донька, дуже хочуть знову бути зі мною рідними. Хочуть, щоб я нянчила їм онуків, допомагала, щоб вони до мене приходили на свята, а я для них готувала, накривала стіл.
Щоб ми з чоловіком стали справжніми дідусем і бабусею їхнім дітям. Але до цього мої діти більше 10 років знати мене не хотіли, бо я пішла від їхнього тата.
Вони тоді були підлітками. Чоловік мене зраджував. Ми вже були давно чужими людьми. І я не витримала. Коли я зустріла гідну людину і справді покохала, я пішла із сім’ї, розлучилася з першим чоловіком.
Діти тоді були налаштовані проти мене, вони були повністю за тата і залишилося жити з ним. Мій колишній чоловік жив з різними жінками. Діти жили з ним, а мене навіть знати не хотіли. Вони спілкувалися з його батьками. А до моєї мами і ходити перестали.
Зараз моєї мами вже немає. Мої діти вже дорослі. У них вже свої родини і недавно в обох народилися діти.
Але розповім вам про все трохи детальніше, в надії почути корисні для мене думки і поради.
Моє ім’я — Олена, мені 55 років. Життя моє не було простим, воно підкидало мені чимало випробувань, і найбільшим з них стала відстань між мною та моїми дітьми.
Десять років вони не хотіли знати мене, а тепер усе змінилося. Вони телефонують, пишуть, хочуть зустрічей, пропонують спільні свята. І хоч я завжди мріяла про цю мить, у душі тепер змішані почуття — радість і гіркота борються між собою.
Моїй доньці Оксані тоді було 15, синові Андрію — 13. Я пам’ятаю той холодний вечір, коли я зібрала речі. У хаті було тихо, тільки годинник лічив секунди. Я хотіла поговорити з дітьми, пояснити їм усе. Але вони не слухали.
— Як ти могла? — перша заговорила Оксана, її голос тремтів. — Ти залишаєш нас заради якогось чоловіка?
— Я не залишаю вас, доню, — я намагалася підібрати слова. — Я йду від вашого тата, але вас я ніколи не покину.
— Це зрада, мамо! — втрутився Андрій. — Як ти могла зруйнувати нашу сім’ю?
Я стояла перед ними, мов на суді, а вони були суддями й обвинувачами. Їхній батько, який тоді ще був моїм чоловіком, зробив усе, щоб налаштувати їх проти мене. Він змалював мене як зрадницю, не розповівши про свої численні зради і байдужість.
Я не виправдовувалася. Не було сенсу.
Я намагалася підтримувати зв’язок із дітьми, дзвонила, писала, запрошувала до себе. Відповідь була однакова:
— У нас тепер своя сім’я. І ти до неї не належиш.
Вони залишилися жити з батьком. Моїй мамі, їхній бабусі, також не захотіли телефонувати і відвідувати її. Вони віддалилися від мене і від мого життя, зробивши вибір на користь їхнього батька.
Але життя тривало і не стояло на місці. Через кілька років я вийшла заміж за Станіслава — чоловіка, якого справді покохала. Ми переїхали на Прикарпаття, побудували невеличку ферму.
Вперше за довгі роки я відчула справжнє щастя. Та навіть у цьому щасті завжди була порожнеча, яку не могла заповнити жодна інша любов. Я сумувала за своїми дітьми.
Цієї осені все почалося раптово. Спершу подзвонила Оксана. Її голос був невпевнений:
— Мамо, привіт. Я хотіла б побачити тебе. Може, заїдемо до вас у суботу?
Мене наче струмом обдало. Ще кілька тижнів тому вона навіть не брала слухавку, а тут сама запропонувала зустріч. Наступного дня зателефонував Андрій:
— Привіт, мамо. Я став татом. У нас із Наталею народився син. Хотілося б, щоб ти побачила онука.
Від їхніх слів у мене перехопило подих. Онуки. Я бабуся. Але водночас у голові роїлися думки: чому зараз? Чому після стількох років мовчання?
Коли вони вперше приїхали до нас із чоловіком, я спостерігала за ними зі змішаними почуттями. Оксана принесла пиріг, Андрій тримав на руках малюка.
Ми сиділи за столом, всі намагалися бути привітними, але в повітрі витала напруга. Після обіду, коли чоловіки вийшли на вулицю, Оксана заговорила:
— Мамо, я хочу вибачитися. Ми були підлітками і не розуміли, як тобі було важко. Тато багато чого розповідав про тебе, і ми вірили йому. А тепер, коли його вже немає, я бачу, що ти залишилася нашою мамою, незважаючи ні на що.
Я мовчала, адже не знала, що відповісти. Чи потрібні були зараз ці вибачення? Чи вистачить у мене сил відпустити камінь, який я носила в душі стільки років?
Минуло кілька тижнів. Діти тепер часто телефонують, приїжджають, привозять онуків. І кожного разу я питаю себе: чи справді вони хочуть бути ближче до мене, чи їм просто зручно?
Але коли я бачу, як маленькі ручки онуків тягнуться до мене, коли чую їхній сміх, моя образа трохи відступає.
Одного разу, сидячи на кухні з Оксаною, я наважилася запитати:
— Чому зараз? Чому ви згадали про мене після стількох років?
Вона задумалася, а потім відповіла:
— Коли в мене народилася донька, я зрозуміла, що без тебе мені буде важко. Мені теж потрібна мама. І я хочу, щоб моя дитина знала тебе.
Ці слова розтопили кригу в моєму серці. Може, час справді здатен залікувати старі шрами?
Це не легкий шлях — будувати стосунки з тими, хто колись від тебе відвернувся. Але тепер я знаю одне: мої діти й онуки — це частина мене. І якщо є шанс на новий початок, його варто використати. А як би зробили ви?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
