— Тепер ти добре заробляєш, то віддай мені свою картку! Я не збираюся щоразу випрошувати гроші на твоїх дітей!
Оксана навіть не намагалася говорити тихіше. Вона стояла посеред кухні Ганни Степанівни, тримаючи телефон біля вуха, і вимагала від колишнього чоловіка доступу до його банківського рахунку.
Тарас перебував за півтори тисячі кілометрів від них, у Чехії. Саме повернувся з будівництва, скинув запилені черевики й збирався вечеряти, коли побачив дзвінок колишньої дружини.
— Оксано, я ж переказав гроші три дні тому, — втомлено відповів він. — І аліменти заплатив, і додатково на одяг дівчатам дав.
— То мені тепер перед тобою вклонитися? Ти батько чи сторонній чоловік? Дай доступ до картки, і я сама вирішуватиму, скільки потрібно дітям!
Ганна Степанівна стояла біля плити й повільно помішувала борщ. Оксана прийшла до неї нібито забрати дитячі речі, які бабуся приготувала онучкам. Але замість того, щоб подякувати, влаштувала сварку із сином просто в її домі.
— Оксано, поклади слухавку, — спокійно сказала Ганна Степанівна. — Людина після роботи. Дай йому хоча б повечеряти.
Колишня невістка різко обернулася.
— А ви не втручайтеся! Це наші сімейні справи!
— Ви вже три роки як розлучені.
— Зате діти в нас спільні! Чи ви хочете, щоб ваші онуки голодували?
Ганна Степанівна вимкнула плиту.
— Я хочу, щоб ти перестала плутати потреби дітей зі своїми забаганками.
Оксана почервоніла.
— От тепер зрозуміло, хто налаштовує Тараса проти мене!
Вона схопила пакет із дитячими речами й вийшла, так грюкнувши дверима, що задзвеніло скло в серванті.
Ганна Степанівна залишилася стояти посеред кухні.
Їй було шістдесят два роки. Майже сорок із них вона пропрацювала медичною сестрою в районній лікарні. Після смерті чоловіка сама піднімала сина, економила на собі, але завжди намагалася дати йому все необхідне.
І тепер їй було боляче дивитися, як дорослий, працьовитий чоловік знову дозволяв колишній дружині розпоряджатися своїм життям.
Тарас ніколи не був ледарем.
Після училища працював електриком, потім охоронцем у торговельному центрі. Зарплата була невеликою, але він завжди приносив гроші додому.
З Оксаною познайомився на дні народження спільного знайомого. Вона була вродлива, весела, любила гарно вдягатися й мріяла про забезпечене життя.
Перші роки шлюбу здавалися щасливими. Народилася Даринка, через чотири роки — Марійка.
А потім почалися постійні докори.
— У Світлани чоловік машину купив, — говорила Оксана. — А ми досі маршрутками їздимо!
— Я шукаю кращу роботу.
— Ти все життя шукатимеш! Нормальні чоловіки заробляють, а ти тільки обіцяєш!
Тарас брав додаткові зміни, підробляв на складі, іноді повертався додому після опівночі.
Оксана все одно залишалася незадоволеною.
Коли вони розлучилися, чоловік залишив дружині меблі, побутову техніку й більшість спільних речей. Сам переїхав до матері.
Ганна Степанівна тоді сказала:
— Синку, головне, щоб ти з дітьми зв’язку не втрачав. Із дружиною можна розійтися, а батьком ти залишишся назавжди.
Тарас і не збирався відмовлятися від доньок.
Але Оксана швидко перетворила кожну зустріч на випробування.
Одного разу молодшій Марійці виповнилося п’ять років. Тарас купив їй ляльку, набір для малювання й великий торт.
Прийшов до колишньої дружини з подарунками.
Оксана відчинила двері, подивилася на пакети й скривилася.
— Я ж казала, що дитині потрібен планшет!
— Оксано, зараз не можу купити такий дорогий подарунок.
— То навіщо взагалі прийшов?
— Побачити доньку. Привітати її.
— Марійка не хоче тебе бачити.
— Ти хоч запитала її?
— Не вказуй мені, що робити!
Двері зачинилися.
Тарас ще довго стояв на сходовому майданчику.
Того вечора він приніс торт матері.
— Не пустила? — запитала Ганна Степанівна.
Син лише похитав головою.
Вона поставила перед ним чашку чаю.
— Тарасе, так не можна. Діти не повинні бути заручниками ваших сварок.
— А що я можу зробити, мамо? Вона щоразу знаходить причину.
— Домагайся нормального порядку зустрічей.
— Не хочу тягнути дітей по судах.
— А ти думаєш, їм краще рости з думкою, що батько їх покинув?
Тарас тоді промовчав.
Через кілька місяців знайомий запропонував йому роботу на будівництві в Чехії.
Чоловік довго вагався. Не хотів їхати далеко від доньок, яких і так бачив рідко.
Але зарплати охоронця ледве вистачало на аліменти, найнеобхідніші витрати й допомогу матері.
Ганна Степанівна сама допомогла йому зібрати валізу.
— Їдь, синку. Станеш на ноги. А з дівчатами треба шукати спосіб спілкуватися, незалежно від того, де ти працюватимеш.
Перші місяці в Чехії були важкими.
Тарас працював по десять-дванадцять годин. Жив у кімнаті з трьома чоловіками, готував собі їжу на спільній кухні й економив майже на всьому.
Щонеділі телефонував матері.
— Мам, сьогодні вихідний. Нарешті виспався.
— Ти хоч нормально їси?
— Їм. Учора картоплю з м’ясом готував.
— А дівчатам телефонував?
— Оксана знову не відповіла.
Іноді вона дозволяла коротку розмову, але частіше знаходила причини відмовити.
То доньки були зайняті, то хворіли, то не хотіли говорити.
Ганна Степанівна намагалася підтримувати зв’язок з онуками сама. Передавала через знайомих гостинці, вітала зі святами, писала повідомлення.
Але Оксана відповідала неохоче.
Так минуло майже два роки.
Тарас навчився працювати з дорогими оздоблювальними матеріалами, перейшов до іншої бригади й почав заробляти значно більше.
Одного вечора він радісно повідомив матері:
— Мам, якщо все піде добре, наступного року матиму гроші на перший внесок за квартиру.
— От і добре. Тобі вже час власний дім мати.
— Хочу двокімнатну. Щоб дівчатам було де залишатися, коли приїжджатимуть.
Ганна Степанівна усміхнулася.
Навіть після всього пережитого син думав про дітей.
А через тиждень Оксана раптом змінила поведінку.
Спочатку написала Тарасові довге повідомлення.
«Я багато думала про нас. Діти ростуть, і їм дуже потрібен батько. Може, досить уже тримати образи? Ми ж колись були сім’єю».
Тарас одразу переслав повідомлення матері.
— Бачиш, мам? Може, вона нарешті зрозуміла.
Ганна Степанівна прочитала й обережно запитала:
— А чому саме зараз?
— Яка різниця? Головне, що хоче налагодити стосунки.
— Як батьки ваших дітей чи знову як подружжя?
— Не знаю. Побачимо.
Незабаром Оксана дозволила йому поговорити з доньками по відеозв’язку.
Старшій Даринці вже виповнилося одинадцять, молодшій Марійці було сім.
Дівчатка спочатку соромилися, а потім почали навперебій розповідати про школу, подруг і нового кота.
Після розмови Тарас зателефонував матері.
— Мам, Даринка вже така доросла! А Марійка показувала малюнок. Уявляєш, намалювала мене біля будинку!
Ганна Степанівна щиро раділа.
Та вже наступного тижня Оксана попросила гроші на нові телефони.
Потім на зимовий одяг.
Потім на ремонт дитячої кімнати.
Тарас переказував усе, що вона просила.
— Синку, — обережно сказала мати під час чергової телефонної розмови, — ти хоч залишаєш щось собі?
— Звісно.
— А на квартиру відкладаєш?
— Поки менше. Дівчатам потрібні речі.
— Ти ж уже сплачуєш аліменти.
— Мам, це мої діти.
— Я знаю. Але не забувай, що тобі теж потрібно десь жити.
— Ще зароблю.
Ганна Степанівна більше не сперечалася.
Аж поки Оксана не почала вимагати доступ до його заробітної картки.
Після тієї сварки на кухні вона кілька днів не відповідала на дзвінки Тараса.
Потім написала:
«Якщо не довіряєш мені гроші, значить, не довіряєш і власним дітям».
Тарас знову зателефонував матері.
— Мам, може, справді дати їй доступ? Щоб не сваритися.
Ганна Степанівна саме перебирала квасолю для супу. Відклала миску й поправила окуляри.
— Синку, а навіщо їй доступ до всіх твоїх грошей?
— Каже, так зручніше купувати дітям необхідне.
— Ти можеш переказувати певну суму щомісяця.
— Вона каже, що цього недостатньо.
— Тоді нехай пояснить, скільки саме потрібно і на що.
— Ти її просто не любиш.
Ганна Степанівна на мить заплющила очі.
— Я не зобов’язана любити твою колишню дружину. Але я люблю тебе й онучок. І бачу, як ти знову готовий віддати останнє, аби тільки вона дозволила тобі бути батьком.
— Мам, ти перебільшуєш.
— Хотіла б я помилятися.
Через два тижні Тарас повідомив, що переказав Оксані дві тисячі євро.
— На що? — здивувалася мати.
— Вона хоче відкрити маленький магазин дитячого одягу.
— І ти вирішив допомогти?
— Так. Каже, тоді матиме власний заробіток і не доведеться постійно просити гроші.
— Вона показала тобі хоч якісь розрахунки?
— Ні. Але обіцяла все повернути.
— Коли?
— Коли бізнес піде.
Ганна Степанівна мовчки подивилася у вікно.
За шибкою дрібно сипав сніг. На подвір’ї сусід зчищав його зі старенької машини.
— Тарасе, це ж були гроші на квартиру.
— Мам, не починай. Я ще молодий. Зароблю.
— А якщо не поверне?
— Поверне. Вона змінилася.
Жінка більше нічого не сказала.
Їй хотілося вірити синові.
Але через місяць сталося те, після чого вона вже не могла мовчати.
Одного суботнього ранку до Ганни Степанівни несподівано прийшла Даринка.
Дівчинку привела сусідка, яка зустріла її неподалік будинку.
— Бабусю, можна я в тебе трохи побуду? Мама дозволила мені погуляти, а я скучила.
Ганна Степанівна аж розгубилася від радості.
Вона не бачила онуку кілька місяців.
— Звісно, сонечко! Проходь. Я якраз пиріжки спекла.
Вони сіли на кухні. Бабуся налила чай, поставила варення й почала розпитувати про школу.
Даринка відповідала охоче, але раптом замовкла.
— Бабусю, а тато справді не хотів нас бачити, коли працював охоронцем?
Ганна Степанівна повільно поставила чашку.
— Хто тобі таке сказав?
— Мама.
— А що саме?
— Що тато не приходив, бо йому було шкода грошей на нас. А тепер, коли багато заробляє, вирішив згадати, що має дітей.
Жінка відчула, як неприємно похололи пальці.
— Даринко, твій тато завжди хотів вас бачити.
— Але мама казала…
— Я знаю, що казала мама. Та пам’ятаю, як він стояв під вашими дверима з подарунками. Як телефонував, коли ви хворіли. Як просив хоча б пів години поговорити з вами.
Даринка опустила очі.
— А нам казали, що він зайнятий.
Бабуся обійняла онуку.
— Дорослі іноді дуже помиляються. Але ти повинна знати, що тато тебе любить.
Дівчинка довго мовчала.
Потім тихо сказала:
— А мама скоро машину купить.
Ганна Степанівна здивувалася.
— Яку машину?
— Не знаю. Вона з тіткою Світланою дивилася фотографії. Казала, що тепер гроші є.
— А магазин?
— Який магазин?
— Мама ж хотіла продавати дитячий одяг.
Даринка похитала головою.
— Вона казала, що не хоче більше працювати в магазині. А свою справу відкривати дуже важко.
Ганна Степанівна не стала розпитувати далі.
Вона лише запропонувала онуці ще один пиріжок.
А ввечері зателефонувала синові.
— Тарасе, нам треба поговорити.
— Мам, я на роботі. Щось сталося?
— Нічого страшного. Передзвони, коли звільнишся.
Він зателефонував через три години.
Мати розповіла про візит Даринки й про те, що випадково почула від онуки.
Тарас довго мовчав.
— Мам, дитина могла щось неправильно зрозуміти.
— Могла. Тому не роби висновків із її слів. Просто запитай Оксану про магазин.
— Добре.
Наступного дня він зателефонував колишній дружині.
— Оксано, як справи з магазином?
— Нормально.
— Ти вже знайшла приміщення?
— Шукаю.
— А постачальників?
— Тарасе, ти що, перевірку мені влаштував?
— Просто хочу знати, як просувається справа.
— Я тобі звітів не зобов’язана давати!
— Але ж я дав гроші саме на магазин.
— І що? Тепер кожну копійку рахуватимеш?
Тарас помовчав.
— Оксано, ти збираєшся купувати машину?
На тому кінці запала тиша.
— Хто тобі сказав?
— Це правда?
— А навіть якщо так? Мені потрібна машина, щоб возити дітей!
— Ти казала, що відкриватимеш магазин.
— А машина для магазину не потрібна?
— Ти навіть приміщення не знайшла.
— Ой, почалося! Твоя мати знову тобі голову забила!
— Мама тут ні до чого.
— Звісно! Вона ж мене ненавидить! Їй тільки й треба, щоб ти перестав допомагати власним дітям!
Тарас повільно сів на край ліжка.
— Оксано, я хочу знати, на що пішли мої гроші.
— Твої гроші? А діти чиї? Мої?
— Наші.
— Тоді перестань удавати з себе бідного!
Вона вимкнула телефон.
Тарас довго дивився на екран.
Потім написав матері:
«Мамо, здається, ти мала рацію».
Ганна Степанівна прочитала повідомлення й не відчула жодної радості.
Їй хотілося, щоб син помилився. Щоб Оксана справді змінилася, щоб онуки могли спокійно спілкуватися з батьком.
Але наступного дня колишня невістка сама прийшла до неї.
Без попередження.
Ганна Степанівна саме розвішувала випрану білизну на балконі, коли пролунав дзвінок.
Оксана стояла на порозі в новому пальті, з дорогою сумкою на плечі.
— Нам треба поговорити!
— Заходь.
Жінка навіть не роззулася.
— Ви задоволені? Тарас тепер вимагає від мене гроші назад!
— Які гроші?
— Не вдавайте, що не знаєте! Ті, що він дав на бізнес!
— А ти відкрила бізнес?
— Це не ваша справа!
— Тоді чому ти прийшла до мене?
Оксана різко поставила сумку на стілець.
— Бо ви постійно втручаєтеся! Він уже погодився допомогти, а тепер раптом передумав!
— Він не передумав. Він запитав, на що пішли гроші.
— Я його колишня дружина! Я народила йому двох дітей!
— І це дає тобі право обманювати?
— Я нікого не обманювала!
— Ти сказала, що відкриватимеш магазин. А тепер збираєшся купувати машину.
— Мені потрібна машина!
— Тоді треба було так і сказати.
Оксана засміялася.
— А ви думаєте, він дав би мені дві тисячі євро на машину?
Ганна Степанівна уважно подивилася на неї.
— Отже, ти свідомо сказала неправду.
Оксана зрозуміла, що проговорилася.
— Та що ви причепилися до тих грошей?! Він у Чехії добре заробляє!
— Він там працює, Оксано. Не знаходить гроші на дорозі.
— А я тут із двома дітьми сиджу!
— Тарас щомісяця сплачує аліменти. Додатково купує речі, оплачує гуртки й лікування.
— І що? Це його обов’язок!
— Так. Але твоя нова машина не є його обов’язком.
Оксана схопила сумку.
— Ви завжди мене ненавиділи!
— Ні. Я довго намагалася зрозуміти тебе. Допомагала з дітьми, готувала, сиділа з ними, коли ти працювала. Але ти звикла, що всі навколо повинні виконувати твої бажання.
— Я мати його дітей!
Ганна Степанівна відповіла тихо, але твердо:
— Бути матір’ю його дітей — не означає бути господинею його гаманця.
Оксана почервоніла.
— Я забороню йому бачитися з дівчатами!
— Ти вже робила це, коли він мало заробляв. Тепер знову погрожуєш тим самим.
— І що ви зробите?
— Я нічого. А Тарас нарешті повинен сам вирішити, як захищати свої права батька.
Оксана розвернулася й пішла, залишивши двері відчиненими.
Ганна Степанівна спокійно зачинила їх.
Увечері вона розповіла синові про розмову.
Тарас слухав мовчки.
— Мам, я більше не хочу так жити.
— Тоді змінюй щось, синку.
— Я боюся, що вона налаштує дівчат проти мене.
— Можливо, спробує. Але ти не зможеш усе життя платити за те, щоб вона цього не робила.
Тарас зітхнув.
— Я вже домовився про консультацію з юристом в Україні. Хочу офіційно визначити порядок спілкування з доньками.
— Правильно.
— І більше не даватиму їй грошей без пояснень. Аліменти платитиму, додатково допомагатиму дітям. Але доступу до картки не буде.
Ганна Степанівна вперше за довгий час почула в голосі сина впевненість.
Проте найважливіша розмова чекала на нього попереду.
За кілька днів Тарас домовився з Оксаною про відеодзвінок.
Вона погодилася, думаючи, що колишній чоловік знову проситиме вибачення.
Але цього разу все було інакше.
— Оксано, я хочу, щоб ти мене вислухала.
— Ну, говори.
— Я більше не даватиму тобі доступ до своїх рахунків. Аліменти платитиму вчасно. Якщо дівчатам потрібні додаткові речі, обговорюватимемо це окремо.
— Тобто ти мені не довіряєш?
— Після історії з магазином — ні.
— Ах ти невдячний! Я тобі дітей народила!
— І я люблю наших доньок. Але це не означає, що ти можеш розпоряджатися всім, що я заробляю.
— Тоді забудь дорогу до нас!
Тарас не підвищив голосу.
— Я більше не погоджуся, щоб мої зустрічі з дітьми залежали від подарунків. Якщо ми не можемо домовитися, вирішуватимемо питання офіційно.
Оксана кілька секунд мовчала.
— Це твоя мати тебе навчила?
— Ні. Мама давно говорила мені правду. Просто я не хотів її чути.
— Ну й живи зі своєю матусею!
— Я живу в Чехії, Оксано. Працюю й намагаюся забезпечити майбутнє. І хочу залишатися батьком, незалежно від того, скільки заробляю.
Вона вимкнула зв’язок.
Тарас відклав телефон.
За вікном його кімнати шумів дощ. На спільній кухні хтось смажив картоплю, пахло цибулею й кавою.
Він уперше за довгий час не став одразу передзвонювати.
Наступні місяці були непростими.
Оксана спочатку ігнорувала його повідомлення, потім знову вимагала гроші. Коли зрозуміла, що погрози більше не діють, почала звинувачувати його в байдужості.
Тарас продовжував сплачувати аліменти й надсилати донькам подарунки. Але більше не переказував великих сум без домовленостей.
Питання зустрічей із дітьми він почав вирішувати через відповідні служби та юриста.
Ганна Степанівна допомагала, чим могла. Збирала документи, передавала необхідні довідки, підтримувала зв’язок із сином.
Та найбільше її тішило інше.
Тарас перестав виправдовуватися за те, що хотів мати власне життя.
Одного вечора він зателефонував матері й повідомив:
— Мам, я знову почав відкладати на квартиру.
— От і добре, синку.
— Тільки тепер не хочу поспішати. Спочатку треба владнати питання з дівчатами.
— Правильно. Усьому свій час.
— Знаєш, я довго думав, що якщо даватиму Оксані більше грошей, вона нарешті дозволить мені нормально спілкуватися з доньками.
— А тепер?
— Тепер зрозумів, що так можна віддати все й однаково залишитися винним.
Ганна Степанівна мовчки усміхнулася.
За кілька місяців спілкування з доньками стало регулярнішим. Домовленості давалися непросто, але Тарас вже не відступав після першої сварки.
Даринка й Марійка почали частіше телефонувати йому самі.
Одного разу молодша запитала:
— Тату, а коли ти приїдеш?
— Як тільки матиму відпустку, сонечко.
— А ми зможемо піти в зоопарк?
— Звісно.
— І бабусю візьмемо?
Тарас засміявся.
— Обов’язково.
Ганна Степанівна дізналася про цю розмову наступного дня.
Вона саме пересаджувала кімнатні квіти, коли син зателефонував.
— Мам, Марійка хоче, щоб ми всі разом пішли в зоопарк.
— То підемо.
— І знаєш що? Вона навіть не попросила нічого купити.
— Бо їй потрібен тато, а не його гаманець.
Тарас тихо засміявся.
— Шкода, що я так довго цього не розумів.
Ганна Степанівна поставила горщик на підвіконня.
Надворі вже пахло весною. З даху сусіднього будинку крапала вода, а на старій яблуні біля вікна набубнявіли бруньки.
Вона витерла руки рушником і налила собі чаю.
Попереду ще було багато непростих розмов. Оксана навряд чи швидко зміниться, а синові доведеться вчитися відстоювати себе.
Але тепер Ганна Степанівна знала, що він нарешті зробив найважливіший крок.
Навчився відрізняти любов від вимог.
Бо справжню любов не купують. Її бережуть.
