Теща нишпорила по шафках і знайшла мої банківські довідки. Не встиг я й каву долити, як вона вже стояла посеред кухні, тримаючи папірець: “А чого це ти, Антоне, мені ніколи не казав, що так багато заробляєш?” І тут почалось. Бо з тієї хвилини я перестав бути для неї просто зятем – я став ходячою банкомат-картою. І якщо раніше вона ще вдавала скромність, то тепер цілком прямо: “Може, ти мені телевізор поміняєш, а то мій вже блимає”, “Там у мене плитка підтікає, подивись”, “А шо це ти Ярині нову куртку купив, а мені ні?”. І все б нічого, якби не мовчазне благословення моєї дружини

Теща нишпорила по шафках і знайшла мої банківські довідки. Не встиг я й каву долити, як вона вже стояла посеред кухні, тримаючи папірець: “А чого це ти, Антоне, мені ніколи не казав, що так багато заробляєш?” І тут почалось. Бо з тієї хвилини я перестав бути для неї просто зятем – я став ходячою банкомат-картою. І якщо раніше вона ще вдавала скромність, то тепер цілком прямо: “Може, ти мені телевізор поміняєш, а то мій вже блимає”, “Там у мене плитка підтікає, подивись”, “А шо це ти Ярині нову куртку купив, а мені ні?”. І все б нічого, якби не мовчазне благословення моєї дружини. Я, значить, горбачусь, щоб утримати сім’ю, а тепер ще й тещу, яка щиро вважає, що мій рахунок – це спільне надбання її клану

Почалося з недільного обіду. Сімейна традиція, яку я терпіти не міг усією душею, але терпів заради Марти. Ірина вже з порога сказала:

– Тарасику, а ти, бачу, не просто айтішник, а прям, як у фільмах про хакерів, мільйони заробляєш?

Я підняв погляд від тарілки.

– І звідки такий висновок?

– Та я не хотіла лізти, але так вийшло – твій податковий звіт був на тумбочці. Ну, глянула. Очі на лоба!

Марта захиталася, я ледве не перекинув келих. І тут я зрозумів – це не випадковість. Вона нишпорила. І знайшла те, що їй захотілося знайти.

– І що, тепер список бажань складеш? – спитав я спокійно, але з тією напругою, яка вже гуділа в скронях.

– Та що ти таке кажеш. Просто… ну, ти ж зять. Якась підтримка не завадила б. Ото диван мені вже не зручний, телевізор старий…

Я мовчки дивився, як вона уявляє мене як свій новий фонд.

Коли ми повернулися додому, я кинув рюкзак у куток і одразу сказав:

– Марта, або ми говоримо про це, або я ночую на роботі.

– Про що?

– Про те, що твоя мама вирішила, ніби я маю фінансувати її пенсійний капітал.

Марта зітхнула. Довго, з таким драматизмом, наче я образив святу.

– Вона не мала на увазі нічого поганого…

– Вона залізла в мої речі. Це не “непогано”, це перехід меж. І замість того, щоб визнати це, вона вирішила, що я тепер їй винен.

– Ти ж знаєш, як вона виховувалась, там усе на купі – і гроші, і відповідальність…

– Вона – доросла людина. Якщо вже ми дорослі, то маємо право на приватність.

Далі – гірше. Я випадково почув, як Марта по телефону каже Ірині:

– Мамо, не зараз. Та ну, ну не можу я його просити. Бо він знову не стримається. Я знаю, що це було б корисно, але…

Я зайшов до кімнати. Мовчки.

– Тарасику, я…

– Ні. Тепер я. Ти ховаєш від мене розмови про мене. Ти обговорюєш, як з мене витиснути щось, і навіть не питаєш, як я до цього ставлюсь.

– Та не так усе було…

– Ні, саме так. І знаєш, проблема навіть не в твоїй матері. Проблема – що ти не стала на мій бік. Я у вас тут чужий?

Марта мовчала. Вона ніби втратила дар слова, але не втратила віру в те, що “все владнається саме”. Але не цього разу.

Через кілька днів знову вона. Ірена. Телефонує Марті, та передає мені:

– Вона хоче новий телевізор. Каже, той малий, очі болять.

– А старий працює?

– Так.

– Ну, тоді це не потреба. Це список бажань. А я не Дід Мороз. І не ПриватБанк.

Я таки пішов до неї. Сам. Без Марти. Знаєш, коли вирішуєш, що досить – то вже не рев, не істерика. То тиша. Як перед бурею.

– Привіт, Тарасику. Я вже думала, ти образився.

– Ірено, я не ображаюсь. Я – доросла людина. І хочу поговорити по-дорослому. Без маніпуляцій і натяків.

Вона насторожилась.

– Я не проти допомоги. Але я не дозволю, щоб моя зарплата стала частиною чийогось бюджету без мого дозволу.

– То тепер я – вимоглива? Я, яка хотіла вам добра?

– Ми не хочемо “добра”. Ми хочемо спокою. І меж. І ви їх порушили. А я більше не збираюсь мовчати.

Я вийшов із її квартири з відчуттям, ніби вийшов з довгого, задушливого тунелю. Повітря було чисте, небо – блакитне, і я знову був собою. Без принижень. Без тиску.

Марта мовчала весь вечір. Потім сказала:

– Вона більше не телефонуватиме.

Я кивнув. Але питання зависло між нами.

Скажу чесно – я не знаю, як усе буде далі. Можливо, ми з Мартусею знову навчимось довіряти. А можливо – кожен залишиться зі своєю правдою. Але одне я зрозумів точно: навіть найближчі люди мають знати, де їхня межа. Бо якщо її стерти – втрачається повага. І тоді вже не гроші винні, а тиша між двома людьми.

А ви що скажете? Якщо родичі вважають ваші доходи спільними – як ви з цим справляєтесь? І взагалі, чи є межа між допомогою і паразитуванням?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений

You cannot copy content of this page