Теща нишпорила по шафках і знайшла мої банківські довідки. Не встиг я й каву долити, як вона вже стояла посеред кухні, тримаючи папірець: “А чого це ти, Антоне, мені ніколи не казав, що так багато заробляєш?” І тут почалось. Бо з тієї хвилини я перестав бути для неї просто зятем – я став ходячою банкомат-картою. І якщо раніше вона ще вдавала скромність, то тепер цілком прямо: “Може, ти мені телевізор поміняєш, а то мій вже блимає”, “Там у мене плитка підтікає, подивись”, “А шо це ти Ярині нову куртку купив, а мені ні?”. І все б нічого, якби не мовчазне благословення моєї дружини. Я, значить, горбачусь, щоб утримати сім’ю, а тепер ще й тещу, яка щиро вважає, що мій рахунок – це спільне надбання її клану
Почалося з недільного обіду. Сімейна традиція, яку я терпіти не міг усією душею, але терпів заради Марти. Ірина вже з порога сказала:
– Тарасику, а ти, бачу, не просто айтішник, а прям, як у фільмах про хакерів, мільйони заробляєш?
Я підняв погляд від тарілки.
– І звідки такий висновок?
– Та я не хотіла лізти, але так вийшло – твій податковий звіт був на тумбочці. Ну, глянула. Очі на лоба!
Марта захиталася, я ледве не перекинув келих. І тут я зрозумів – це не випадковість. Вона нишпорила. І знайшла те, що їй захотілося знайти.
– І що, тепер список бажань складеш? – спитав я спокійно, але з тією напругою, яка вже гуділа в скронях.
– Та що ти таке кажеш. Просто… ну, ти ж зять. Якась підтримка не завадила б. Ото диван мені вже не зручний, телевізор старий…
Я мовчки дивився, як вона уявляє мене як свій новий фонд.
Коли ми повернулися додому, я кинув рюкзак у куток і одразу сказав:
– Марта, або ми говоримо про це, або я ночую на роботі.
– Про що?
– Про те, що твоя мама вирішила, ніби я маю фінансувати її пенсійний капітал.
Марта зітхнула. Довго, з таким драматизмом, наче я образив святу.
– Вона не мала на увазі нічого поганого…
– Вона залізла в мої речі. Це не “непогано”, це перехід меж. І замість того, щоб визнати це, вона вирішила, що я тепер їй винен.
– Ти ж знаєш, як вона виховувалась, там усе на купі – і гроші, і відповідальність…
– Вона – доросла людина. Якщо вже ми дорослі, то маємо право на приватність.
Далі – гірше. Я випадково почув, як Марта по телефону каже Ірині:
– Мамо, не зараз. Та ну, ну не можу я його просити. Бо він знову не стримається. Я знаю, що це було б корисно, але…
Я зайшов до кімнати. Мовчки.
– Тарасику, я…
– Ні. Тепер я. Ти ховаєш від мене розмови про мене. Ти обговорюєш, як з мене витиснути щось, і навіть не питаєш, як я до цього ставлюсь.
– Та не так усе було…
– Ні, саме так. І знаєш, проблема навіть не в твоїй матері. Проблема – що ти не стала на мій бік. Я у вас тут чужий?
Марта мовчала. Вона ніби втратила дар слова, але не втратила віру в те, що “все владнається саме”. Але не цього разу.
Через кілька днів знову вона. Ірена. Телефонує Марті, та передає мені:
– Вона хоче новий телевізор. Каже, той малий, очі болять.
– А старий працює?
– Так.
– Ну, тоді це не потреба. Це список бажань. А я не Дід Мороз. І не ПриватБанк.
Я таки пішов до неї. Сам. Без Марти. Знаєш, коли вирішуєш, що досить – то вже не рев, не істерика. То тиша. Як перед бурею.
– Привіт, Тарасику. Я вже думала, ти образився.
– Ірено, я не ображаюсь. Я – доросла людина. І хочу поговорити по-дорослому. Без маніпуляцій і натяків.
Вона насторожилась.
– Я не проти допомоги. Але я не дозволю, щоб моя зарплата стала частиною чийогось бюджету без мого дозволу.
– То тепер я – вимоглива? Я, яка хотіла вам добра?
– Ми не хочемо “добра”. Ми хочемо спокою. І меж. І ви їх порушили. А я більше не збираюсь мовчати.
Я вийшов із її квартири з відчуттям, ніби вийшов з довгого, задушливого тунелю. Повітря було чисте, небо – блакитне, і я знову був собою. Без принижень. Без тиску.
Марта мовчала весь вечір. Потім сказала:
– Вона більше не телефонуватиме.
Я кивнув. Але питання зависло між нами.
Скажу чесно – я не знаю, як усе буде далі. Можливо, ми з Мартусею знову навчимось довіряти. А можливо – кожен залишиться зі своєю правдою. Але одне я зрозумів точно: навіть найближчі люди мають знати, де їхня межа. Бо якщо її стерти – втрачається повага. І тоді вже не гроші винні, а тиша між двома людьми.
А ви що скажете? Якщо родичі вважають ваші доходи спільними – як ви з цим справляєтесь? І взагалі, чи є межа між допомогою і паразитуванням?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
