fbpx

Тещу мою неможливо витримати! – жалівся Вітька, – щось не по її – відразу волає, іноді навіть наплигує. – Варі скажи, нехай тещу вгамує! А не послухає – розлучайся, а то з’їдять тебе удвох. Вітька здивовано подивився на Степановича: – Та не маю дружини, вже два роки як. А от теща як пам’ять від неї залишилася, куди мені її, вигнати з дому? Валерчик у мить зметикував: ось би такого зятя! Його старшій сестрі Лесі 38, кукує старою дівою у них у селі. Через якийсь час покликали обідати. За столом їх було четверо і ще однієї кімнати, де могла б бути літня жінка, видно не було

Тещу мою неможливо витримати! – жалівся Вітька, – щось не по її – відразу волає, іноді навіть наплигує.

Такі скарги від Віктора мужики чули часто, і одного разу їхній бригадир Степанович не витримав:

– Варі скажи, нехай тещу вгамує! А не послухає – розлучайся, а то з’їдять тебе удвох.

Вітька здивовано подивився на Степановича:

– Та не маю дружини, вже два роки як. А от теща як пам’ять від неї залишилася, куди мені її, вигнати з дому?

– То ти що, з нею в одній хаті живеш? – свиснув наймолодший у їхній бригаді, Валерка, – Нічого собі кіно!

На нього цикнули. Віктор прийшов працювати нещодавно, про його сімейне становище ніхто не знав, з розповідей думали: є теща – є і дружина. А воно он як, дружина, мабуть, на небі, а її старенька мати під опікою зятя залишилася. Вітька – чоловік ще хоч куди, трохи за 40, і собою нічого, і характер добрий.

Валерчик у мить зметикував: ось би такого зятя! Його старшій сестрі Лесі 38, кукує старою дівою у них у селі, там ніяких нормальних мужиків при пам’яті не залишилося, або одружені, або за комір закидають цілодобово. Він тут же закинув вудку:

— Ти, Вітю, поважаєш рибалку?

— А як же! Тільки надовго їхати не можу, як теща без мене сама впорається?

— На один день можна? Або бери із собою тещу, будинок великий, знайдемо місце. Поїхали, у нас там такі місця рибні! А краєвиди!

Місяць Валера Віктора умовляв – умовив, поїхали з умовою, що тільки на добу:

— Тещу з собою не візьму, зайвий клопіт, хай сидить удома. Їжу залишу, двері зачиню, сподіваюся, за добу нічого не станеться.

Валера уже розповів і Лесі, і матері про свого колегу та приятеля, натякнув, що ось він, Лесю, твій шанс жіноче щастя влаштувати. І як у воду дивився: Віктор з першого погляду закохався та й Лесі він сподобався.

Тягнути кота за хвіст не стали, через два місяці розписалися, і Леся переїхала до міста до чоловіка.

Чоловіки на роботі одразу помітили, як змінився Віктор, став спокійнішим, впевненішим. Жартували:

— Ось що шлюб життєдайний з людиною робить!

І розмови Віті змінилися:

— Теща моя з Лесею відразу знайшла спільну мову, живуть душа в душу, теща кидатися перестала, чіплятися, ходить, усміхається, не теща — золото! Ось воно, мужики, справжнє щастя!

Валері ці розмови не подобалися, але сестра була щаслива, очі сяяли, на життя з чужою старенькою не скаржилася. Один раз він все ж таки не витримав, запитав у сестри:

— Тебе там не кривдять?

— Та ти що, братику, все гаразд!

Валера до них у гості не поспішав, у вихідні їздив до матері в село, говорив тій:

— Не хочу напрошуватися, у них зараз найсолодший період, чого заважатиму? Та й тещу цю бачити бажанням не горю!

Але наближався Новий рік, Валера та його мама Тамара Степанівна були запрошені до молодят.

— Подивитеся, як ми живемо, познайомитесь з тещею. А то ми з Лесею вже півроку як одружені, а ти, Валеро, жодного разу в нас не був, та й ваша мама не приїжджала, хоча скільки звали.

Валерій хотів сказати щось, але махнув рукою:

— Та вже пора, і справді!

Але в душі переживав, як маму приймуть, дві тещі – це якось дивно. Говорив:

— З іншого боку, ми завжди зможемо поїхати до мене, якщо раптом що!

І ось, 31 грудня Тамара Степанівна та Валера переминаються за дверима:

— Як її хоч звуть, тещу цю?

— Та не питав, Вітька все все теща та теща, ми її так і називаємо на роботі: Вітькина теща.

— Взагалі, теща тепер я, — Тамара Степанівна зітхнула, — Годі, дзвони давай!

Гостей зустріли привітно, Тамару Степанівну одразу в кімнату провели:

— Ось, для Вас спеціально приготували, розташовуйтеся зручно.

Через якийсь час покликали обідати. За столом їх було четверо і ще однієї кімнати, де могла б бути літня жінка, видно не було. Жінка запитливо зиркнула на сина, той плечима знизав. Через хвилину на кухню впливла поважна золота хмара.

— Нічого собі кіно! – промовив свою улюблену приказку захоплений Валера, – Це хто у нас тут такий гарний?

– Знайомтеся, – Вітьку прямо розпирало від гордості, – це – Теща!

Гості лише рота відкрили.

– Теща?! Це – Теща? Навіщо ти її так назвав?

— У мене раніше була дружина, — незворушно пояснив Вітя, — прожили 15 років! І далі б жили, якби не теща! Постійно вчила жити, лізла своїми вченнями, дружину від дитинки відмовитися на ранньому терміні відправила, мовляв, спочатку навчання, хороша посада, а вже потім діти. Я й це стерпів. Тільки діти так і не народилися, не змогла виносити Валя. Я вже змирився, що без дітей, але теща і тут втрутилася: візьміть сироту на виховання! Чесно сказав: або свої, я здоровий, або ніякі, раптом чужу дитину не зможу полюбити? Так і розлучилися, Валя маму свою слухала, а не мене. Я в це місто переїхав, тут квартира батьківська. І кошеня підібрав на вулиці. кицьку. Вона тоді була брудна, блохаста, ось і назвав Тещею. Думав, вредна буде, а вона така мила і розумниця. А ім’я лишилося, тепер Теща – мій друг!

Тамара Степанівна вискочила з-за столу та кинулася до кімнати. Діти та зять кинулися слідом. Застали ридаючою в подушку.

— Ви чого? – Вітя підсів до Тамари Степанівни і обійняв її за плечі. – Образив хто? Тільки скажіть, я вже йому задам!

Тамара глибше зарилася в подушку і пробубнила:

– Хто-хто. Ти звісно!

– Я?! – Здивування Віті було непідробним, – Коли?! Може, ляпнув що, але не зі зла, чесно!

– Кішка! Теща – кішка!

Вітька засміявся:

— Знайшли через  що плакати! Вона – Теща, так. А Ви мама, я відразу зрозумів. За півроку – жодної нотації, жодної непрошеної поради, одне лише добро бачу. Повірте, є з ким порівнювати!

– Правда? – Тамара ще раз схлипнула.

— Мамо, — Валера підозріло дивився на тремтячі плечі матері, — Ти ж не плачеш?

– Я? – Тамара Степанівна сіла на ліжку, по її обличчю текли сльози, – Плачу, звісно. Від сміху! Ну ви даєте! І ти, Лесю, сказати раніше не могла?

– Та якось так вийшло, не до того було, – Леся зніяковіла.

— Ось повернусь додому, заведу собаку і назву Зять! — Тамара подивилася на дочку та її чоловіка і несподівано показала їм язика. — Отак, синку!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page