Тесть без вагань виклав 50 000 на чергову ідею Тараса, але коли Софії не вистачило 2 000 на терміновий ремонт авто, він раптом заговорив про економію. Ми з дружиною працювали по 12 годин на добу, щоб забезпечити себе, поки швагро просто викачував ресурси з літніх батьків. — Ми даємо тому, кому важче, — пояснив Степан Петрович, хоча важче було лише нашому бюджету, який латав дірки після їхніх забаганок.
Я ніколи не вважав себе дріб’язковим чи заздрісним, але останнім часом кожна поїздка до батьків Софії перетворюється для мене на випробування для нервової системи. Ми одружені вже десять років, маємо своє житло, стабільну роботу і звикли розраховувати тільки на себе. Я працюю інженером, Софія — в архітектурному бюро. Ми не бідуємо, але кожен цент у нашому бюджеті зароблений важкою працею і безсонними ночами над проєктами. Проте варто нам переступити поріг будинку її батьків, як я потрапляю в якусь паралельну реальність, де справедливість — це пустий звук.
У Софії є молодший брат, Тарас. Йому вже під тридцять, але він досі шукає себе. Те шукання триває відтоді, як він кинув університет на другому курсі. Тарас завжди був улюбленцем, сонечком, якому все прощалося. Тесть, Степан Петрович, і теща, Марія Іванівна, буквально дихати на нього бояться. Кожна його чергова геніальна ідея щодо стартапу чи бізнесу зустрічається з оплесками та, що найважливіше, з відкритим гаманцем.
Минулої суботи ми приїхали до них на дачу. Я сподівався просто відпочити, подихати свіжим повітрям, можливо, посмажити овочі на вогні. Але щойно ми вийшли з машини, Марія Іванівна вже стояла на ґанку з довгим списком справ. Повітря пахло скошеною травою і пилом від старої дороги, але цей спокій тривав недовго.
— О, Павло, Софійко, як добре, що ви приїхали! — вигукнула теща, навіть не давши нам поставити сумки. — Там у саду яблуні зовсім заросли, треба обрізати гілки. І паркан з боку сусідів підправити б, а то похилився зовсім. Софійко, а ти на кухні допоможи, я там закрутки почала робити, сама не впораюся.
Я подивився на тестя. Він сидів у кріслі-гойдалці на веранді, розслаблено гортаючи якусь газету. Поруч, у шезлонгу, лежав Тарас. У навушниках, з телефоном у руках, він навіть голови не підвів, коли ми підійшли. Його новий позашляховик, куплений минулого місяця за гроші батьків, виблискував на сонці біля воріт.
— А Тарас хіба не може допомогти з парканом? — запитав я, намагаючись стримати роздратування.
Степан Петрович відклав газету і подивився на мене так, ніби я запропонував щось абсолютно безглузде.
— Павло, ну ти ж знаєш, у Тараса зараз складний період. Він стільки часу проводить за комп’ютером, розробляє нову платформу. Йому треба берегти руки, він і так виснажений морально. А ти чоловік міцний, тобі фізична праця тільки на користь піде.
Я проковтнув зауваження про те, що моє виснаження на роботі нікого не хвилює. Софія вже покірно зав’язувала фартух, прямуючи на кухню. Вона ніколи не сперечається з батьками. Для неї це аксіома: батькам треба допомагати. Але чому ця допомога завжди виглядає як односторонній рух?
Весь день я провів з пилкою та молотком. Руки гули, піт заливав очі, а сонце безжально пекло шию. Кілька разів я бачив, як Тарас виходив на балкон, потягувався, пив холодний сік і знову зникав у прохолоді будинку. Софія теж не присіла ні на хвилину. Вона мила банки, чистила овочі, прибирала в кімнатах.
За вечерею настав апогей мого терпіння. Ми сіли за стіл на веранді. Марія Іванівна поставила перед Тарасом найкращий шматок м’яса.
— Їж, синку, тобі треба сили відновлювати, — ніжно промовила вона.
— Мам, та я не дуже голодний, — ліниво відповів Тарас. — До речі, тату, я там придивився офісне приміщення в центрі. Оренда кусається, але місце ідеальне для презентації мого проєкту. Потрібно буде внести завдаток за пів року вперед.
Тесть кивнув, навіть не замислюючись.
— Звісно, сину. Завтра перекажу тобі кошти. Головне — це твій розвиток. Ми з матір’ю завжди тебе підтримаємо.
У мене в горлі став ком. Я подивився на Софію. Вона мовчки колупала салат, опустивши очі. Вона знала, що зараз почнеться.
— А як щодо того, що Софії потрібна нова машина? — раптом сказав я, хоча ми з дружиною домовлялися не порушувати цю тему. — Її стара вже постійно в ремонті, вона щодня їздить через усе місто.
Марія Іванівна подивилася на мене з легким докором.
— Павло, ну ви ж дорослі люди, обоє працюєте. Ви самі можете собі відкласти. А Тарас ще тільки стає на ноги. Йому зараз важче. Софійка у нас завжди була самостійною, ми за неї спокійні.
— Самостійність — це чудово, — не вгавав я. — Але чому виходить так, що самостійні мають працювати на дачі, а той, кому треба ставати на ноги, тільки споживає? Ви ж минулого тижня казали, що у вас немає коштів на нові вікна в квартирі Софії, коли там почало дути.
Степан Петрович нахмурився.
— Ми допомагаємо тому, хто цього потребує найбільше. Це і є сім’я. Навіщо ти рахуєш чужі гроші?
— Це не чужі гроші, це несправедливість, — відрізав я. — Ви експлуатуєте доньку. Вона приїжджає сюди відпочити, а замість цього працює як наймит. Поки ваш син пальцем про палець не вдарить.
— Павло, досить, — тихо сказала Софія, торкнувшись моєї руки під столом.
Але я не міг зупинитися.
— Ні, не досить. Ви бачите в ній лише ресурс. Коли треба щось полагодити, привезти, прибрати — ви дзвоните Софії. Коли треба дати грошей, купити машину чи оплатити оренду — ви кличете Тараса. Вам не здається, що це трохи викривлене поняття любові?
Марія Іванівна приклала руку до обличчя.
— Як ти можеш таке говорити? Ми одна родина. Ми всіх любимо однаково. Просто потреби у всіх різні.
— Різні? — я засміявся, хоча мені було зовсім не смішно. — Потреби Тараса — це розкіш за ваш рахунок. Потреби Софії — це елементарна повага і підтримка, якої вона не отримує.
Тарас нарешті відірвався від тарілки.
— Слухай, паш, чого ти розкричався? Тобі шкода, що батьки мені допомагають? Заздриш?
— Тобі я точно не заздрю, Тарасе. Мені шкода батьків, які не бачать, як ти ними маніпулюєш. І мені шкода дружину, яка боїться слово сказати проти цієї системи.
Вечеря була зіпсована. Ми поїхали додому раніше, ніж планували. В машині панувала важка тиша. Софія дивилася у вікно на вечірні вогні передмістя. Її пальці нервово перебирали край сумки.
— Ти не мав цього казати, — нарешті промовила вона. — Тепер вони ображені.
— А ти не ображена? — запитав я, намагаючись тримати голос спокійним. — Тебе влаштовує роль попелюшки, поки твій брат грає роль принца?
— Вони мої батьки, Павло. Я не можу змінити їхнє ставлення до Тараса. Вони завжди його жаліли.
— Але чому вони не жаліють тебе? Ти втомлюєшся не менше за нього. Твої проєкти вимагають не менших зусиль. Ти допомагаєш їм фінансово, коли у них ламається техніка чи треба купити продукти. А вони віддають ці гроші йому. Це замкнене коло.
— Я просто хочу, щоб у родині був мир, — вона зітхнула.
— Мир ціною твого виснаження — це не мир. Це капітуляція.
Наступного дня Софії зателефонувала мати. Я чув лише уривки розмови, бо дружина вийшла на балкон. Коли вона повернулася, очі в неї були на мокрому місці.
— Що сталося? — запитав я.
— Тато сказав, що поки ти не перепросиш за вчорашнє, нам краще не приїжджати. Мама каже, що в нього піднявся тиск через ці суперечки.
Я сів на диван, відчуваючи, як усередині все закипає. Класичний сценарій. Маніпуляція станом здоров’я, щоб змусити нас почуватися винними.
— Я не буду перепрошувати за правду, — сказав я твердо. — Якщо вони хочуть бачити лише Тараса — нехай. Подивимося, як він буде обрізати яблуні і лагодити паркани.
Минуло два тижні. Ми не спілкувалися з тестями. Софія ходила сама не своя. Вона звикла бути “хорошою дівчинкою”, і цей конфлікт її руйнував. Кілька разів я бачив, як вона набирала номер матері, але потім скидала виклик.
А потім стався інцидент, який розставив усе на свої місця. Мені зателефонував сусід тестя по дачі, з яким ми іноді перетиналися.
— Павле, привіт. Слухай, тут у Степана машина застрягла в кюветі біля повороту. Він намагався сам виїхати, але тільки більше зарився. Тараса поруч немає, він десь поїхав. Можеш підскочити, витягнути?
Я зібрався і поїхав. Софії нічого не сказав, не хотів давати надію. Коли я прибув на місце, побачив стару “ладу” тестя, яка одним колесом глибоко сиділа в багнюці. Степан Петрович стояв поруч, витираючи чоло брудною хусткою.
Побачивши мою машину, він спочатку вирівнявся, намагаючись надати собі гордого вигляду, але потім плечі його опустилися.
— Приїхав таки, — буркнув він.
Я мовчки дістав трос, закріпив його і за кілька хвилин витягнув автівку на тверду дорогу.
— Дякую, — сказав тесть, не дивлячись мені в очі.
— Де Тарас? — запитав я прямо. — Чому ви йому не подзвонили?
— Дзвонив. Він сказав, що в нього важлива зустріч з інвесторами, він не може кинути все і їхати за місто. Сказав, щоб я викликав евакуатор.
— Евакуатор коштує грошей, які ви йому вчора віддали на офіс, чи не так? — я не міг втриматися.
Степан Петрович промовчав. У цей момент він виглядав дуже втомленим і старим чоловіком. Вся його пиха кудись зникла.
— Знаєте, Степане Петровичу, — почав я, згортаючи трос. — Мені не важко було приїхати. І Софії ніколи не важко вам допомогти. Але нам обом дуже боляче від того, що ви згадуєте про нас тільки тоді, коли щось стається. Коли вам добре, ви інвестуєте в Тараса. Коли вам погано — ви кличете тих, кого звикли вважати безвідмовними.
Я сів у машину і поїхав, не чекаючи відповіді. Ввечері вдома я розповів усе Софії. Вона довго мовчала, а потім сказала:
— Мама дзвонила знову. Тарас програв чергову суму в якісь онлайн-проєкти, і тепер у них немає грошей навіть на ліки, які татові потрібні після того випадку на дорозі. Вона просила в мене позичити.
Я подивився на дружину.
— І що ти відповіла?
Софія підійшла до вікна. Над містом збирався дощ. Перші краплі застукотіли по підвіконню.
— Я сказала, що у нас зараз теж складний період. І що ми збираємо на твою нову машину, бо твоя вже не витримує поїздок на їхню дачу.
Я підійшов до неї і обняв за плечі. Це був перший раз, коли вона захистила наші інтереси перед ними. Але я знав, що це ще не кінець. Попереду були образи, звинувачення в егоїзмі та телефонні дзвінки з плачем.
Ставлення батьків до дітей часто буває непропорційним. Одних люблять за те, що вони просто є, іншим доводиться заслуговувати на любов щоденною працею. Тарас залишався для них ідеалом, попри всі свої провали. А ми з Софією залишалися тими, хто має прийти на допомогу за першим покликом, не вимагаючи нічого натомість.
Минув місяць. Ми більше не їздили на дачу. Тесть і теща не дзвонили, ображені нашою відмовою дати гроші. Тарас, за чутками, продав свій позашляховик, щоб покрити борги, але батькам сказав, що це була частина хитрої бізнес-стратегії. І вони йому повірили.
Якось увечері ми сиділи на кухні, і Софія запитала мене:
— Як ти думаєш, ми чинимо правильно? Може, варто було просто дати ті гроші і не сваритися? Адже вони не вічні.
Я подивився на неї, бачачи в її очах сум і втому.
— Допомога — це коли ти підтримуєш того, хто впав. А те, що роблять твої батьки — це підживлення паразитизму. Якщо ми зараз дамо гроші, вони знову підуть Тарасу. Ти хочеш і далі працювати на його забаганки?
Вона не відповіла. Кожен з нас залишився при своїй думці, але тиша в домі стала іншою. Вона вже не була напруженою, швидше — вичікувальною. Ми розуміли, що рано чи пізно цей нарив знову прорве. Питання було лише в тому, хто перший здасться і чи можна взагалі вилікувати таку сімейну сліпоту.
Люди кажуть, що батьківська любов не має меж, але чи не стає вона руйнівною, коли один отримує все, а інший — лише обов’язки? Де та межа, за якою допомога рідним перетворюється на звичайне використання?
Чи варто продовжувати допомагати батькам, якщо вони відверто ігнорують твої потреби на користь іншої дитини, і як вийти з цієї ролі вічного боржника без почуття провини?
