fbpx

Тільки через 40 днів я наважилася повернутися до батьківського дому, щоби перебрати там речі. Батька немає вже кілька років, а мама пішла трохи більше місяця тому. Батьки жили у великому будинку у досить великому селі. Ось і маминий ключ у руці. Незрозуміло, чому так тремтять пальці. Усередині одного з них виявилися американські купюри. І ось я живу тепер у цій квартирі. Мені шістдесят років

Тільки через 40 днів я наважилася повернутися до батьківського дому, щоби перебрати там речі. Батька немає вже кілька років, а мама пішла трохи більше місяця тому. Батьки жили у великому будинку у досить великому селі, але він раптом став темним та чужим. Я весь цей час жила у подруги, а це зважилася переночувати вдома.

У спорожнілому будинку залишилося безліч речей. І так звана потайна кімната, яка за життя мами виступала сховищем, доступ до якого не мав навіть батько, не кажучи вже про мене. Тепер я могла туди зайти. Ось і маминий ключ у руці. Незрозуміло, чому так тремтять пальці.

Тихо клацнув замок і я потрапила до святих святих нашого будинку. Колись давно тато змайстрував тут надійні стелажі, і тепер на них лежить весь сімейний скарб. Внизу я виявила і дві великі оббиті латунями дореволюційні скрині.

Мої батьки страшенно боялися бідності, тому тягли на свій склад все, що здавалося цінним. В основному це були численні відрізи тканин, рушники, постільні комплекти, якісь ошатні за тими мірками костюми, сукні та блузи. Все це осідало на полицях і в скринях, чекаючи якихось «найкращих» часів.

Коли я підросла і просила щось ошатне на дискотеку, мати нерідко відмовляла, але іноді діставала із засіків щось веселеньке. Щось, що хотіла б носити й сама. Її дивувало, що я так швидко виросла, і ця сукня на мене вже мала. Нічого, казала, мовляв, вийдеш заміж, твоя дочка зносить.

Але заміж я не вийшла. Після школи батьки прилаштували мене на роботу тут же, в конторі, тоді як усі видні наречені село, хай і багатеньке, все ж таки залишили. Залишилися тільки Васька та Санька, за словами мами та тата, ніякі обидва.

Отак і минули роки. Жили скромно і ніби про запас. Навіть грошей намагалися особливо не витрачати, харчувалися з свого господарства.

Так допрацювала я в конторі до пенсії, всіх наречених, які були, батьки відвадили, а коли їх самих не стало, я виявилася на самоті, у вакуумі. У кімнаті з цими стелажами, набитими різним скарбом. Дещо вже встигло зітліти від часу, стало непридатним. Знайшла й дитячі речі, що збирала матір для майбутніх онуків.

Розплакалася. Звідки їм тепер взятися?

Частину речей я днями роздала, решту довелося викинути. Знайшла золото у коробці з-під кави. Шукала гроші, знала, що мати десь береже. Цілком випадково знайшлися, коли я в’язала килимок під ноги з обрізків. Ці обрізки змотувалися мамою в клубки і ось, усередині одного з них виявилися американські купюри. Розплутала інші клубки. І там гроші. А хотіла сусідці ці клубки їх віддати. Пощастило, що не встигла.

Зібрали батьки багато, вистачило на однокімнатну квартиру на околиці нашого обласному центрі. І ось я живу тепер у цій квартирі. Мені шістдесят років – ні батьків, ні дітей, ні онуків.

Пройшло життя якось марно. Наче відклали моє життя про запас. На потім. Коли буде краще. А чи буде воно ще, це найкраще? Не віриться. Ось така моя історія.

Фото – ibilingua.com.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page