Понад 20 років я живу зовсім сама. Мого чоловіка забрала важка недуга, з якою ми не зуміли впоратися. А дітей ми ніколи не мали.
Довгий час я виховувала свою племінницю. Люба осиротіла, коли їй виповнилося 10 років. Дівчинка була мені як дочка. Але варто їй випорхнути з нашого гніздечка, як вона відразу ж забула про все, що ми з чоловіком зробили для неї.
Мої сусідки часто обговорюють цю тему. Усядуться під під’їздом і давай все перемивати!
“Ой, а ви Любочку давно бачили? Зовсім про матір не дбає! А тій уже сьомий десяток пішов. Мабуть, пенсії їй не вистачає. Все на ліки йде. Ні, ну вона сама винна, раз виховала таку невдячну дочку!” – любить повторювати одна з головних пліткарок мого будинку Тетяна.
І вона, і інші сусідки думають, що Люба – моя дочка. А я про наші сімейні справи ніколи нікому не розповідала. Знаю, що тільки гірше зроблю. Тому просто пропускаю розмови оточуючих повз вуха і живу своїм життям. Як виходить, потихеньку.
Єдина сусідка, з якою маю гарні стосунки, – це Ірина. Жінка статна, за свою сім’ю може постояти. Жили ми з нею на одному поверсі раніше. Щодня спілкувалися, вона часто кликала мене до себе в гості на чай.
Тільки недавно моя сусідка продала квартиру перселенцям з Харкова і поїхала в Німеччину. Спочатку мені було дуже сумно. Але я завжди бажала Ірині та її рідним кращого життя.
А у стару квартиру Ірини заселилися нові сусіди, молоді зовсім. Першого ж дня зайшли до мене, попередили, що ремонт робитимуть. Я оцінила цей жест, бо не кожен думає в наш час про інших. Коли ми познайомилися, я й не очікувала, що поява Артема та Насті так сильно змінить моє життя.
Коли молоді сусіди зайшли до мене вперше, я побачила, що Артем тримає в руках дриль. Я попросила його зробити пару дірок у стіні, щоб повісити кухонну шафку, яка вже давно стоїть у мене на підлозі. Хлопець не відмовив мені і зайнявся справою.
Але після огляду шафки він сказав: «Олено Андріївно, погані справи! Шафа вже дуже старенька, матеріал кришиться прямо в руках. Давайте я вам завтра краще іншу привезу, новеньку!»
І мені стало так ніяково… Тільки-но познайомилися, а цей хлопець вже вирішує мої проблеми. Я, звісно, відмовилася. Але Артем не вгавав і вмовив мене прийняти його пропозицію.
Наступного дня на моїй старенькій кухоньці висіла маленька акуратна шафка. Того дня я вперше задовго заплакала від щастя.
Ми з новими сусідами почали часто спілкуватись. Я кликала їх у гості на чай із домашньою випічкою, а вони – мене. До мого приходу Настюша завжди готувала смачний обід. Якось вона запитала мене:
“Олено Андріївно, а чого б вам ще хотілося? Про що ви мрієте?”
“Ох, дитинко, є одна річ. Точніше, продукт. Я так давно не купувала згущене молоко! Пам’ятаю, як у дитинстві мама намазувала його на шматочок свіжого хліба. Така смакота! Сподіваюся, мені скоро підвищать пенсію і я неодмінно побалую себе, а поки що на свої 2700 гривень не можу собі такого дозволити”.
І що б ви думали? Через кілька днів Настя й Артем принесли мені цілу упаковку зі згущеним молоком. Там 10 банок, не менше. Мені ж на цілий рік цього вистачить! Я знову розплакалася. А потім Артем та Настя запропонували мені трохи освіжити мій дім.
Ось уже три місяці, як я живу у відремонтованій квартирі. На новосілля ця молода пара подарували мені кошеня, яке я не могла дозволити собі завести через гроші. Артем і Настя пообіцяли, що допомагатимуть з кормом і всім-усім, якщо це знадобиться.
Ці люди нагадали мені, що таке щира людська доброта. Виявилося, що навіть на старості років му такий складний час можна бути щасливою людиною.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
