– У тебе ж дві квартири, пусти в одну сестру пожити, тобі це нічого варте! – тітка Зінаїда, звертаючись до мене з таким проханням, зовсім забула, що зробила колись. Або воліла, аби я про її вчинок забула. Але я пам’ятаю.
Сестра моєї мами тітка Зінаїда згадала раптово, що ми родичі, і тепер просить, щоб я допомогла двоюрідній сестрі – пустила Марину пожити до себе. Вдає, що нічого не сталося, але я все пам’ятаю. Такої рідні ворогові не забажаєш.
Мама у мене була людиною дуже доброю, м’якою і довірливою, чим користувалися всі, кому не ліньки. Поки був живий тато, всі інтереси нашої родини відстоював він, але у мої дев’ять років батько нас полишив назавжди. Ми з мамою залишилися вдвох.
Жилося нам тяжко. Мама не була пробивною, сміливою. Працювала собі тихенько, кар’єру не будувала, виховувала мене. Допомагала нашій сім’ї бабуся з татового боку.
– Ох, Віро, гарна ти жінка, тільки хватки не маєш. Пропадеш ти без Миколи, – журилася бабуся.
Від маминих родичів допомоги не було. Точніше, вона була, але вся йшла маминій сестрі Зіні, вона жила разом із чоловіком та дітьми у батьків. Вона була ближче, їй і допомагали. До того ж, тітка постійно жалілася на життя, та так правдоподібно, що її всі жаліли і підтримували.
– Ти там у себе сидиш, у вус не дуєш, а ми тут тільки встигай крутитися. Зіна з дітьми, а все одно нам допомагає влітку на городі, взимку по дому. А з тебе користі – порожнє місце, інакше не скажаш, – дорікала маму бабуся.
Те, що мама залишилася вдовою з дитиною, її не бентежило. Те, що мамі доводилося працювати вдень на одній роботі, а ввечері ще під’їзди мити, теж не враховувалося. Зінаїді ж важче. А мама просто скаржитися не вміла ніколи.
Жилося нам несолодко, але ми трималися. Після школи я одразу пішла працювати, бо треба було якось жити. До бабусі по материнській лінії я не їздила, востаннє була там класі в дев’ятому, виникла у мене суперечка з бабусею та маминою сестрою, бо мені не сподобалося, що вони накинулися на маму. З того часу й не їздила я більше.
А мама їздила інколи, щось намагалася допомогти. На мої слова, що її там ні у що не ставлять, навіщо вона їздить настрій собі псує, мама відповіла, що яка б не була, а це її сім’я, іншої матері та сестри в неї вже не буде. Я цього не розуміла, але більше не втручалася – нехай робить, як знає.
Коли мені було двадцять років, мамина мама злягла, за нею був потрібний догляд. Тітка цим займатися не планувала, тож спихнула турботу про бабусю Марію на мою маму. І вона покірно забрала бабусю до нашої квартири.
– Я скільки років батькам допомагала, тепер ти хоч щось для матері зроби, – заявила тітка Зінаїда.
Що вона такого для батьків робила, я не знаю. Як на мене, так вона сиділа з чоловіком на всьому готовому і народжувала дітей, яких у неї троє. Старша дочка моя ровесниця, середня на сім років молодша, син найменший, йому тоді було дев’ять років.
Мама доглядала свою матір рік, потім ми провели бабусю в останню дорогу. Прощанням і всім іншим довелося займатися мамі, тітці було ніколи, у неї онук народився. А потім виявилось, що тітка свого часу вмовила бабусю все майно переписати на неї. Тобто ні від квартири, ні від дачі, ні від заощаджень на книжці мамі нічого не діставалося.
– Хто встиг, той і з’їв. У мене своя сім’я, я про неї і думаю, а ти давно відрізаний скибка, – нахабно заявила мамі тітка Зінаїда.
У мене свербіли руки, але мама не дала мені поспілкуватися з родичкою.
– Та нічого мені не треба, нехай живе мирно, а я вже якось свій вік доживу.
За маму було дуже сумно. А тітку я й раніше недолюблювала, а тепер ця цинічна жінка перестала для мене існувати. Спілкуватися з нею навіть із ввічливості я не збиралася, викреслила цю рідню з життя і довго не згадувала.
Упродовж наступних десяти років не стало спочатку бабусі по батькові, потім пішла й мама. Я стала сиротою і володаркою двох квартир, але в них не мешкала. Їх ми віддали під оренду, а жили на території чоловіка, у Діми квартира зручніша була.
У нас двоє дітей, Едик і Ярослав, зараз я у декреті з меншим. За рахунок оренди квартир декрет проходить непомітно у фінансовому плані. Іпотек у нас немає, лише кредит на машину.
Нещодавно у Фейсбуці мене знайшла тітка Зінаїда. Я з нею не спілкувалася вже дуже довгий час, навіть на прощання з мамою її не кликала, приїдь вона, не вигнала б, мабуть, але вона не приїжджала і не дзвонила. А тут з’явилася, почала жваво цікавитися моїми справами. Зрозумівши, що спілкуватися я не маю наміру, вона почала мені телефонувати.
– Щось ти зовсім рідню забула, недобре. Зовсім не дзвониш, не приїжджаєш, – розливалася вона солов’їною піснею, а я не могла зрозуміти, чого це вона прокинулася, адже стільки років не спілкувалися. – За рідню треба триматися, хто ж тобі допоможе, трапись що, як не родичі?
Розмова ні про що тривала вже хвилини зо три, я вже готувалася покласти трубку, коли тітка Зіна перейшла до суті дзвінка.
– У мене дочка Марина зараз у вашому місті з чоловіком та дитиною квартиру шукає, але ціни там у вас захмарні. А в тебе ж дві квартири має бути! Так ти сестру пусти в одну пожити, бо їм зараз винаймати нема на що.
От і стало зрозуміло, чого це тітка Зіна випливла з небуття. На батьках і мамі все життя їхала, думає, що я така ж безвідмовна. Мабуть, забула, як я з нею та бабусею за маму свого часу цапалася.
Звичайно, я відмовила. Ні тітку, ні її дітей та інших родичів я не бажаю знати. Вона свого часу вчинила не по-сестринськи з мамою, тож нехай сама розбирається.
– Ну, пусти пожити, рідня все-таки. Тобі шкода, чи що? – не відступала тітка.
Я з превеликим задоволенням вказала тітці Зінаїді далеку адресу. Я нічого не забула. І тітку Зіну, яка спочатку сплавила сестрі матір, а потім обдурила сестру зі спадщиною, я за родичку не вважаю. Сподіваюся, що я більше про неї не почую. Можливо, хтось мене осудить, мовляв, могла б і допомогти, але є речі, забути які я не можу.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
