fbpx
життєві історії
Тієї ночі у вікно постукали російські солдати. Одразу ж по розмові було відчутно – вони після добрячої “гулянки”. Ми з чоловік боялися, але все ж вийшли до них. 14 -річна дочка була в хаті. – Ми хочемо м’яса. Віддавайте, а то буде біда. – Супротивитися ми не стали. – Наступного разу прийдемо за поросятами. Дорогу знаємо!

Тієї ночі у вікно постукали російські солдати. Одразу ж по розмові було відчутно – вони після добрячої “гулянки”. Ми з чоловік боялися, але все ж вийшли до них. 14 -річна дочка була в хаті. – Ми хочемо м’яса. Віддавайте, а то буде біда. – Супротивитися ми не стали. – Наступного разу прийдемо за поросятами. Дорогу знаємо!

Ольга Баліцька разом зі своїми літніми батьками та двома дітьми – з Ізюма. Від початку війни родина перебувала у місті недовго, але пережила там холодні ночі у підвалі на дошках, потужні обстріли, поранення батька внаслідок влучання снаряда в один із сусідніх будинків… Без світла, зв’язку та газу, готуючи їжу на вогнищі, люди рахували хвилини, щоб швидше виїхати на підконтрольну Україною місцевість. Виїхати вдалося, але… на окуповану територію.

Пів року родина перебувала в селі Іванчуківка, теж на Харківщині. Пані Ольга говорить, що росіяни їздили по селу й обдивлялися будинки, знайомилися з селянами, дітям давали сухпайки, щоб ті не боялися їх.

“Люди швидко в селі звикали, що їм безкоштовно дають їжу, вони ходили, кланялися росіянам, і їм давали продукти”, – розповідає жінка.

За її словами, деякі люди примудрялися своїх дітей покатати на машинах із Z-маркуванням. А що ще гірше – засилали просити у росіян.

Пані Ольга описує приблизно цю картину: “Дітям говорили: “Будуть їхати, ідіть у них просіть”. І ось – росіяни їдуть танками, зупиняються і кажуть: “Якщо щось хочете, біжіть за нами”. Танк заводиться, їде, а діти біжать за ним, а потім їм дають цукерки…”.

Пані Ольга ховала своїх двох дітей, бо дуже боялася, особливо, за 14-річну доньку.

Вони роздавали місцевим гуманітарну допомогу, три рази на тиждень давали хліб. За словами жінки, в селі Іванчуківка було достатньо людей, які спочатку бігали до росіян за їжею, а тепер так само ходять до ЗСУ. Але були й такі родини, які брали харчі лише задля порятунку.

“У мене дитина плакала, казала, що їсти не буде”, – говорить пані Ольга, яка пояснювала, що родина вимушена це робити, аби вижити. Адже не було відомо, як довго доведеться бути в окупації. Втім, сім’я не голодувала, бо мала свою худобу та город.

За словами Ольги Баліцької, в селі Іванчуківка росіяни обікрали магазин та зруйнували його, тож, щоб щось купити, люди виїжджали у сусіднє село Веселе.

“Росіяни себе почували дуже комфортно. Я бачила, як вони купували собі “дорослі напої”. У них були і долари, і російські рублі, і гривні. У них усе було, вони нічого не потребували. Їздили на машинах “веселі”, й ніхто ні за що не хвилювався”, – розповідає вона.

Росіяни грабували не тільки магазини, а й селян, поводили себе вільно та розкуто. Всередині серпня росіяни вдерлися до батьків пані Ольги: “У ніч з 14 на 15 серпня російські військові “після гулянки” – в шортах та зі зброєю – перелізли через загорожу, стукали у вікно. Батьки вийшли, а ті до них кажуть: “Ми хочемо м’яса”. І стали говорити, що як не віддадуть птицю, то буде біда”.

Вони забрали в людей кілька качок, а коли йшли, то сказали, що запам’ятали адресу та прийдуть ще не раз.

Пані Ольга розповідає, що її батько намагався чинити спротив, але у відповідь почув, що допоможуть йому з’їсти й двох поросят.

У самої жінки не раз траплялися проблеми через волинську прописку. Вперше, коли вирішила поїхати до Ізюма, аби забрати документи. Їй сказали, що вона не має права пересуватися по місту, та повинна або покинути межі населеного пункту впродовж доби, або у комендатурі взяти довідку (так і зробила). Вдруге росіяни полоскотали родині нерви, коли сім’я виїжджала на підконтрольну Україні територію. Висадили з машини та почали тотальну перевірку: переглядали все в ноутбуці та телефонах дітей (свій телефон пані Ольга ховала, замотаним у сарафані).

“Вони лякали, що як зустрінуть наші, то ноутбук поб’ють, телефони у дітей заберуть…”, – розказує пані Ольга.

Довели до сліз дівчинку, випитували, чого люди виїжджають, чи не вивозять інформацію українцям, але все ж пропустили.

Сьогодні вони перебувають на підконтрольній території України, але страх, сльози, горе, яких вони зазнавали за останні пів року, залишили свій відбиток на все їхнє життя.

Боже, змилуйся над нашим народом! Зупини ворога!

Слава Богу!

Слава Україні!

Слава мужнім ЗСУ!

Фото – скріншот